Тоді вона вилетіла з кімнати, не сказавши ні Морріґан, ні художникові жодного слова. Як тільки до дівчинки дійшло, про що була ця розмова, весь залишок дня вона дратувалась, що в її труні має бути стільки рожевого. У результаті на стіні тепер висів портрет, де Морріґан сердито й зухвало склала руки на грудях.
Це вперше Морріґан побачила закінчену роботу. Вона їй сподобалася.
— Хто тут?
Бабуся стояла біля вікна в темній кімнаті, освітлена лише лампами, що були в коридорі. Вона була у своїй звичній суворій чорній сукні, з прикрасами на шиї, а її темно-сиве волосся було забране високо на голові. У повітрі стояв знайомий деревний аромат її парфумів.
Морріґан обережно наблизилась до неї.
— Це я, Бабусю.
Бабуся підозріло окинула поглядом темну кімнату.
— Тут хтось є? Відповідайте!
— Чому вона не бачить мене? Я хочу, щоб вона побачила мене, — прошипіла Морріґан до Юпітера.
— Спробуй ще, — відповів він, легенько підштовхуючи її вперед.
Вона глибоко вдихнула, стиснула руки в кулаки, і щосили подумала: «Подивись на мене. Прошу, подивись на мене».
— Бабусю? Це я. Я тут.
— Морріґан? — хрипко прошепотіла Бабуся. Вона широко розплющила очі та підступила ближче до внучки, хитаючи головою, ніби намагаючись звільнити її. — Це… чи може це бути?..
— Ти можеш мене бачити?
Ніжно-блакитні очі Орнелли Кроу зосередились на обличчі внучки, і вперше на пам’яті Морріґан вони були наповнені жахом.
— Ні. Ні.
— Усе гаразд. — Морріґан підняла руки, наче заспокоюючи налякане звірятко. — Я не привид. Це справді я. Я жива. Я не померла, я не…
Бабуся хитала головою знову і знову.
— Морріґан. Ні. Чому ти тут? Чому ти повернулася до Республіки? Ти не повинна тут бути. Вони прийдуть по тебе. Переслідувачі з Диму й Тіні. Вони прийдуть по тебе.
Морріґан здалось, наче її всю обдало льодом. Вона подивилася на Юпітера, який стояв позаду, засунувши руки в кишені та опустивши погляд на підлогу.
— Звідки вона знає про Переслідувачів?..
Але Бабуся повернулась до Юпітера, раптом розлютившись.
— Ти! Навіжений чоловіче! Чому привів її назад? Ти обіцяв, що залишиш її в Невермурі. Ти обіцяв, що вона ніколи не покине Вільну Державу. Ви не повинні були приходити.
— Насправді ми не тут, мадам Кроу, — квапливо сказав Юпітер, простягнувши руку, яка пройшла прямо крізь її тіло. Бабуся здригнулась і відступила. — Ми подорожуємо Павутинною лінією. Наші тіла не… це довга історія. Морріґан хотіла сюди, і я подумав, що вона заслуговує…
— Ти обіцяв, що більше ніколи не повернеш її сюди, — повторила Бабуся з широко розплющеними очима. — Ти поклявся мені. Це небезпечно, це не… Морріґан, ти мусиш іти…
— Морріґан? — почувся голос із-за дверей. Хтось натиснув на вимикач, і раптом Залу мертвих Кроу залило світлом. Корвус рішуче зайшов до кімнати, блискаючи блакитними очима. Морріґан відкрила рота, щоб щось сказати, але канцлер пройшов повз неї, схопив Бабусю за плечі та струснув її. — Мамо, що це за божевілля? Чому ти так поводишся? Зараз, зрештою, різдвяна вечірка, заради всіх святих.
Орнелла Кроу дивилася через плече сина, нервово поглядаючи в бік своєї внучки.
— Це… це нічого, Корвусе. Просто моя уява грається зі мною.
— Ти вимовила її ім’я, — прошепотів Корвус голосом, сповненим люті. — Я почув його з коридору. А що було б, якби хтось із моїх колег проходив повз і теж його почув?
— Це було… нічого не було б, любий. Ніхто нічого не почув. Я просто… згадувала…
— Ми поклялися, що більше ніколи не будемо вимовляти це ім’я. Ми поклялися, Мамо.
Морріґан здалось, що вона перестала дихати.
— Найменше на світі мені потрібно нагадувати людям про все це, коли я так близько до федерального управління. Якщо хтось із Зимноморської партії… — Корвус обірвав самого себе, стискаючи губи в тонку лінію. — Цей вечір важливий для мене, Мамо. Будь ласка, не зіпсуй його цим іменем.
— Корвусе…
— Це ім’я мертве.
Корвус Кроу крутнувся на підборах, пройшов прямо крізь місце, де стояла невидима для нього його дочка, і зник.