Невидимець. Машина часу
КИЇВ 2015
www.nashformat.ua
Про перекладача
Видатний український перекладач Микола Іванов народився у 1890-х роках у Харкові, потім жив у Чернігові. Закінчив університет, викладав іноземні мови та багато перекладав. Зокрема – твори Бласко Ібаньєса, Віктора Гюго, Чарльза Діккенса, Альфонса Доде, Марка Твена, Герберта Веллса та ін. У його доробку були також оригінальні байки і переклади поезій. Під час війни пуб- лікувався в окупаційній пресі і виїхав на Захід.
Один із втікачів з большевицького раю, що сховався за псевдонімом Л. Прижмурено розповів у «Свободі» (17. 07. 1952) «Як пропав професор Микола Іванів»:
«Професор Микола Іванів працював у Харкові, як мовний фахівець, у відділі закордонних справ. Він добре знав еспанську мову і непогано володів англійською. Видно несолодка була та урядова праця, бо при першій нагоді він вирвався поза межі большевицького панування. Приїхав проф. М. Іванів до Гамбурга 06. 06. 1945, місяць після приходу англійського окупаційного війська.
Я вистарався для нього і його дружини Софії посвідки Українського Червоного Хреста і знайшов приміщення на вул. Міттельвеґ 113. Проф. Іванів був середнього зросту, худий з малою борідкою, дуже рухливий, приємної вдачі, чемний і услужний. Його знання англійської мови ми негайно використали. Організовано приватні лекції у його кімнаті й курси в таборі Венторф, де було коло 1500 українців, примусово вивезених німцями. До табору він їздив ровером. Невеликі оплати за навчання мови – були для нього засобом для життя.
На початку серпня приїхало англійське військове авто-джіп з 9 жовнірами в уніформі. Один з них в англійській мові питав за проф. Івановим. Він вийшов з кімнати на вулицю і його чемно просили поїхати з ними за перекладача до українців, з якими не можуть порозумітися. Проф. Іванів хотів вернутися з кімнати взяти капелюх, але жовніри сказали, що за пів години вони привезуть його автом і капелюха не треба. Як поїхав – так і слід за ним загинув.
Вже того ж дня і кілька днів потім, ходили ми до різних англійських установ. Оповідали, що сталося, але виявилося, що ніхто нікого не посилав за перекладачем, бо мають своїх. Ходили до німецької поліції, по в’язницях – може там де його завезли. Ніде не знайшли. Виявилося, що це була справа большевиків.
Таким чином стратили ми визначну силу, так потрібну на чужині. Дружина залишилася в Гамбурзі. Мав він ще заміжню доньку. Її в Гамбурзі тоді не було. Правдоподібно і вона лишилася в Німеччині».
Юрій Винничук
Невидимець
І. Прибуття незнайомця
Стояв холодний лютневий ранок. Подував колький вітер, сипав і крутив сніг – останній того року. Незнайомець прийшов із станції Брембльгерст, тримаючи в обтягнутій рукавичкою руці маленьку чорну валізку. Він був закутаний з голови до п’ят, і під крисами м’якого фетрового капелюха ховалося геть усе його обличчя, крім блискучого кінчика носа. Сніг укривав йому плечі та груди і білим гребенем лежав на його валізці. Ледь живий від утоми, він увійшов до заїзду «Карета й коні» і жбурнув на підлогу свій багаж.
– Вогню! – закричав він. – В ім’я милосердя людського! Кімнату й вогню!
Він потупав ногами, струсив із себе в буфеті сніг і пішов слідом за місіс Гол до її вітальні сторгуватися про ціну. Не заходячи в довгі переговори, він кинув на стіл пару соверенів і в такий спосіб найняв собі кімнату в заїзді.
Місіс Гол запалила в коминку і, залишивши Незнайомця на самоті, подалася власноручно готувати йому поїсти. Зимової пори постоялець в Айпінзі – подія незвичайна, а тим паче постоялець, що не дуже торгується; і місіс Гол вирішила бути гідною такого щастя.
Налагодивши справу з грудинкою і підбадьоривши свою мляву служницю Міллі кількома влучно добраними зневажливими словами, вона понесла скатертину, тарілки та склянки у вітальню і заходилась із надзвичайним шиком накривати на стіл. Дарма що вогонь у каміні жарко горів, постоялець місіс Гол, на превелике її здивування, ще був у пальті й капелюсі і, повернувшись до неї спиною, стояв біля вікна і дивився, як надворі падає сніг.
Руки в рукавичках він заклав за спину, а сам неначе поринув у задуму. Місіс Гол помітила, що сніг, танучи у нього на плечах, стікав на килим.
– Можна взяти ваші капелюх та пальто, сер, і висушити їх на кухні? – спитала вона.
– Ні, – не обертаючись відповів постоялець.
Місіс Гол не певна була, чи почула його, і повторила своє запитання.
Він повернув голову і глянув на неї через плече.
– Краще хай вони залишаться на мені, – з притиском відказав Незнайомець, і місіс Гол побачила, що він у великих синіх окулярах з бічними скельцями, а густі бакенбарди спускаються йому на комір пальта і повністю закривають щоки.
– Дуже добре, сер, – сказала вона. – Як ваша ласка. За хвилину в кімнаті буде тепло.
Не відповівши нічого, він знову відвернув обличчя, а місіс Гол, почуваючи, що спроби її зав’язати розмову марні, поспіхом заслала стіл і війнулася з кімнати. Зайшовши знову, вона побачила, що Незнайомець, немов кам’яна статуя, і далі згорбившись стоїть на тому самому місці, піднявши комір пальта і спустивши вниз криси капелюха, що зовсім закривали йому обличчя та вуха. Вона досить гучно поставила на стіл яєчню з грудинкою і радше скрикнула, аніж сказала:
– Сніданок готовий, сер!
– Дякую, – відповів Незнайомець, але не ворухнувся, доки місіс Гол не зачинила за собою дверей. Тільки тоді він повернувсь і нетерпляче наблизився до столу.
Ідучи повз буфет на кухню, місіс Гол почула рівномірний стукіт ложки, якою швидко крутили в мисці.
– Оце ще мені дівчисько! – сказала місіс Гол. – А я зовсім і забула... Завжди вона зволікає!
І, взявшись сама розмішувати гірчицю, місіс Гол присоромила Міллі за її надмірну млявість. Вона ж устигла вже підсмажити яєчню з шинкою, застелила стіл і геть усе поробила, поки та Міллі (добра з неї помічниця!) весь цей час возилася коло гірчиці! А тут, як на те, новий гість, що хоче пожити в них! Місіс Гол наповнила гірчичницю і, врочисто поставивши її на чорну з золотим обводом тацю, понесла до вітальні.
Постукавши у двері, вона одразу ж і ввійшла. Її пожилець зробив швидкий рух, і місіс Гол встигла помітити тільки якусь білу річ, що зникла за столом. Він так наче підіймав щось із підлоги. Місіс Гол поставила на стіл гірчичницю і лише тоді побачила, що капелюх і пальто гостя почеплені на спинці стільця перед вогнем, а мокрі черевики стоять на чавунній решітці каміна. Решітка, звісно, може заіржавіти! Місіс Гол рішуче попрямувала до каміна.
– Тепер уже можна взяти просушити ваші речі? – спитала вона категоричним тоном.
– Капелюха залиште, – якось приглушено сказав пожилець.
Повернувшись, місіс Гол побачила, що він підвів голову й дивиться на неї.
З хвилину вона розглядала його, не мігши від подиву вимовити й слова.
Щось біле, – очевидно, серветку, – Незнайомець притискував до нижньої частини обличчя, зовсім ховаючи під нею підборіддя та рота, через що й був у нього такий приглушений голос. Але не те вразило місіс Гол. Її вразило, що все чоло постояльця над синіми окулярами було обвинуте білим бинтом, а другий бинт закривав вуха, залишаючи на видноті лише рожевий гострий ніс, що блищав так само, як і тоді, коли Незнайомець прийшов. На ньому була коричнева оксамитова куртка з піднятим високим коміром. Густе чорне волосся, вибиваючись пасмами з-під бинтів, надавало йому надзвичайно дивного вигляду. Ця закутана й забинтована голова була настільки не схожа на будь-що бачене коли-небудь, що місіс Гол на хвилину аж наче закам’яніла.