– Ет! – сказав він. – Самі тільки цифри, Бантінгу.
– А діаграм нема? – спитав містер Бантінг. – Або малюнків, що прояснили б щось?..
– Подивіться самі, – запропонував Кас. – Тут, судячи з літер, написано російською чи якоюсь подібною мовою, а трохи – по-грецькому. Ну, грецьку ж бо ви, я гадаю...
– Звичайно, – відповів містер Бантінг, витягаючи окуляри і витираючи їх; видно було, що він почувався якось незручно. Від грецької мови в пам’яті його залишилось так мало, що не варто було й говорити... – Авжеж... грецька мова, звісно, може дати нам ключ...
– Я знайду вам те місце...
– Мабуть, краще я перегляну спершу весь том, – сказав містер Бантінг, усе ще протираючи свої окуляри. – Насамперед, знаєте, загальне враження, а ключ уже будемо шукати потім.
Він кахикнув, одягнув окуляри, невдоволено поправив їх, кахикнув ще раз, палко бажаючи, щоб трапився якийсь випадок і врятував його від неминучої ганьби. Потім він неквапливо взяв у Каса книгу. І тут справді щось трапилось.
Двері несподівано відчинилися.
Обидва джентльмени аж підскочили, озирнулися, та коли побачили рожеве обличчя під пухнастим циліндром, полегшено зітхнули.
– Пивниця? – спитало обличчя, роздивляючись кімнату.
– Ні, – воднораз відповіли вони.
– Навпроти, голубчику, – пояснив містер Бантінг.
– І прошу, зачиняйте двері, – роздратовано додав містер Кас.
– Гаразд, – стиха мовив гість. – Відчалюй! – наказав сам собі й, зачинивши двері, зник.
– Моряк, мабуть, – сказав містер Бантінг. – Цікаві вони хлопці. «Відчалюй!» – напевне, морський термін, що означає наказ вийти з кімнати.
– Може, й так, – згодився Кас. – Я сьогодні вкрай знервований. Коли двері ото відчинялись, я мало не підскочив.
Містер Бантінг посміхнувся, ніби сам не підскочив із несподіванки.
– А тут іще, – зітхнув він, – ці книги!
– Одну хвилинку, – мовив Кас, устаючи і зачиняючи двері на ключ. – Тепер, гадаю, ніхто до нас не вдереться.
У цей час почулося, як хтось засопів.
– Безперечно одне, – зауважив Бантінг, присуваючи свій стілець до Каса, – останніми днями в Айпінзі сталися дивні речі... дуже дивні. Я, звичайно, не можу повірити в цю безглузду історію про невидиму людину...
– Вона таки неймовірна, – сказав Кас. – Але факт, що я бачив у рукаві...
– Та чи бачили ж ви? Чи впевнені в цьому?.. Може, тут, наприклад, дзеркало... Галюцинацію викликати досить легко. Не знаю, чи доводилося вам бачити коли-небудь справді доброго фокусника.
– Я не хочу знову товкти те саме, – відповів Кас. – Ми вже розібралися в цьому, Бантінгу. Ось ці книги... А ось і місце, що, як мені здалося, написано по-грецькому. Літери справді грецькі.
Він показав на середину сторінки. Містер Бантінг злегка почервонів і наблизив до книги своє обличчя, – очевидно, щось було негаразд з його окулярами. Обізнаність цього маленького чоловіка з грецькою мовою була наймізерніша, але він був упевнений, що всі парафіяни вважали, ніби він знає і грецьку, і давньоєврейську. А тепер... Чи не зізнатися? А може, просто вдати, що він читає? Раптом він відчув якийсь дивний дотик до потилиці. Він спробував поворухнути головою і зустрів непереборний опір. Немов чиясь важка, тверда рука схопила його за голову й сильно тисне її до столу.
– Не ворушіться, – прошепотів чийсь голос, – або я розтрощу вам голови!
Містер Бантінг глянув Касові в обличчя, що було зовсім близько від його власного, і побачив на ньому відбиття свого переляку й подиву.
– Я дуже шкодую, що мушу повестися з вами так брутально, – сказав Голос, – але нічого не поробиш. Відколи це ви навчилися нишпорити в приватних записках дослідників? – додав Голос, і два підборіддя, водночас гупнувши в стіл, клацнули чотирма рядами зубів. – Відколи це ви навчилися вдиратися до приватного помешкання людини, що опинилася в біді? – і знову стук об стіл і клацання зубів.
– Куди ви поділи мій одяг?.. Послухайте, – провадив далі Голос. – Вікна ці зачинені, ключ од дверей у мене. Людина я дуже сильна, під руками в мене – кочерга, і до того ж я – невидимий. Будьте певні, що, коли схочу, я можу любісінько вбити вас обох і легко звідси вибратися. Розумієте? Отож-то. Якщо я пущу вас, пообіцяйте мені не робити ніяких дурниць і виконувати те, що я скажу?
Вікарій та лікар перезирнулися, і обличчя в лікаря видовжилось.
– Обіцяємо! – відповів містер Бантінг.
– Обіцяємо! – повторив за ним і лікар.
Тоді Невидимець відпустив їхні шиї, і вікарій з лікарем випросталися на стільцях. Обличчя в них були дуже червоні, і обидва вони крутили головами.
– Сидіть, будь ласка, там, де й сидите, – сказав Невидимець. – Ось, бачите, кочерга. Входячи в цю кімнату, – вів далі Невидимець, ткнувши кочергу під ніс одному й другому, – я не думав, що тут хтось є, і сподівався, крім книг з моїми записами, знайти тут і свій одяг. Де він? Ні, не підводьтеся. Я й так бачу, що він зник. Хоч дні тепер досить теплі, щоб невидима людина могла бігати гола, вечори – прохолодні. Мені потрібен одяг та й ще дещо. Потрібні мені й ці три книги.
XII. Невидимцеві вривається терпець
З одної дуже прикрої причини, яка зараз стане ясною, наше оповідання доводиться знову перервати. Поки все оте відбувалось у вітальні й містер Гакстер стежив за містером Марвелом, що курив люльку біля воріт, ярдів за дванадцять далі містер Гол і Тедді Генфрі з превеликим подивом розмовляли на єдину тоді в Айпінзі тему.
Раптом у двері вітальні щось сильно стукнуло, долинув голосний крик, а потім... усе стихло.
– Е-гей! – гукнув Тедді Генфрі.
– Е-гей! – відгукнулося з пивниці.
Містер Гол усвідомлював речі повільно, але певно.
– Щось там негаразд, – сказав він і відійшов од прилавка до дверей вітальні.
З виразом напруженої уваги на обличчях, із задумою в очах вони з Тедді Генфрі підійшли до дверей.
– Щось сталося, – сказав Гол, а Генфрі підтакнув головою.
На них війнуло неприємним запахом хімікатів, і з кімнати почулися притишені звуки швидкої розмови.
– Чи все там у вас гаразд? – постукавши у двері, спитав Гол.
Приглушена розмова враз увірвалася, на мить настала тиша, а тоді знову заговорили пошепки, і хтось скрикнув: «Ну, ні, не треба!» Потім раптом почулася метушня, стук перекинутого стільця і шум короткої боротьби. І знову тиша.
– Що там за дідько? – півголосом вигукнув Генфрі.
– Чи все у вас гаразд? – повторив містер Гол.
Вікарій озвався якимось дивним уривчастим голосом:
– Цілком. Прошу... не перешкоджати.
– Дивно! – зауважив містер Генфрі.
– Дивно! – згодився містер Гол.
– Каже «не перешкоджати», – сказав Генфрі.
– Я не чув, – сказав Гол.
– І хтось сопів, – додав Генфрі.
Вони стояли, прислухаючись. У вітальні почали знову розмовляти швидко і притишено.
– Я не можу, – заявив містер Бантінг, підвищуючи голос. – Кажу вам, сер, я не хочу!
– Що таке? – спитав Генфрі.
– Каже, що не хоче, – пояснив Гол. – Але то ж він не до нас говорить, правда?
– Це насильство, – сказав у вітальні містер Бантінг.
– Насильство, – повторив Генфрі. – Я виразно чув.
– А хто говорить тепер? – спитав містер Генфрі.
– Містер Кас, здається, – відповів Гол. – Ви що-небудь розібрали?
Тиша. Долинали якісь неясні звуки.
– Здається, стягають зі столу скатертину, – сказав Гол.
За прилавком з’явилася місіс Гол. Чоловік жестом попросив її не галасувати й підійти до них, але місіс Гол була жінка завзята. Вона розкричалася:
– Чого ти стовбичиш там і прислухаєшся, Голе? Чи тобі роботи нема, та ще й у свято?
Містер Гол пробував усе їй пояснити мімікою та жестами, але уперта жінка ще більш розходилася. Тоді приголомшені Гол і Генфрі навшпиньки підступили до неї і, розмахуючи руками, взялися пояснювати, у чому річ.
Спершу місіс Гол зовсім відмовилась вбачати щось незвичайне в тому, що почула, а потім звеліла Голові мовчати, поки розповідатиме Генфрі. Вона схильна була вважати все це дрібницею, – може, там просто пересували меблі.