– Ножа не треба, – сказав Невидимець. Котлета зависла в повітрі, і почулося плямкання. – Я завжди щось одягаю на себе перед тим, як починаю їсти, – пояснив Невидимець з повним ротом, не перестаючи пожадливо жувати. – Чудна примха.
– Гадаю, що рукою ви можете рухати? – спитав Кемп.
– Та ніби, – відповів Невидимець.
– З усього незвичайного та дивного...
– Авжеж. Та ще дивніше, що для перев’язки я потрапив саме до вас. Це вперше мені пощастило. До речі, я збираюся переночувати в цьому будинку. Доведеться вам згодитися на це. Неприємно, що натекло стільки крові, правда? Ціла калюжа. Вона, певне, стає видимою, коли зсідається. Я спромігся змінити лише живі тканини, і мене не видно, доки я живий...
– Але як ви це зробили? – роздратованим тоном почав Кемп. – Чортзна-що! Ця історія геть-чисто вся неприродна!
– Шкода, що ви такої думки. Усе цілком природно, – заперечив Невидимець.
Він простягнув руку й узяв пляшку з віскі. Кемп дивився, як жадібно п’є його халат. Проміння від свічки, проходячи крізь дірочку на правому плечі халата, утворювало світлий трикутник під лівими ребрами.
– Що то були за постріли? – спитав Кемп. – Через що це зчинилося?
– Там був один йолоп... так щось ніби мій спільник, хай він буде проклятий, який хотів украсти мої гроші! І вкрав.
– Теж невидимий?
– Ні.
– Ну й що?
– Чи не дасте мені ще чого-небудь поїсти? Я страшенно голодний. А ви хочете, щоб я розважав вас своїми оповіданнями.
Кемп устав.
– Отже, то не ви стріляли? – спитав він.
– Ні, не я, – відповів гість. – Стріляв навмання якийсь дурень, я його вперше бачив. Багато їх там налякалося. Власне, всі вони – хай будуть прокляті! – злякались мене. Я, кажу, хотів би ще поїсти, Кемпе.
– Піду подивлюся, чи нема чого внизу. Тільки ледве чи багато знайду.
Поївши, – а попоїв він добре, – Невидимець попросив сигару. Він одкусив її кінчик, перш ніж Кемп устиг дати йому ножа, і круто вилаявся, коли тютюновий лист ззовні відстав.
Дивно було бачити, як він курить і як його рот, горло, гортань і ніздрі стали видимими і здавались наче кільцями диму.
– Чудова річ тютюн! – сказав він, затягуючись. – Мені пощастило, що я опинився у вас, Кемпе. Ви мусите допомогти мені. Подумати лише, саме тепер я натрапив на вас! Зараз я в такій скруті, що далі й нікуди, я, здається, мало не збожеволів. Чого тільки я не пережив!.. Зате тепер ми з вами розмахнемося, запевняю вас!
Він налив собі ще віскі з содовою. Кемп підвівся, озирнувся і приніс з сусідньої кімнати і для себе склянку.
– Все це неймовірно, але я, мабуть, теж вип’ю.
– А ви, Кемпе, не дуже змінилися за ці дванадцять років. Біляві мало змінюються. Ви – спокійні та методичні... Я мушу вам розповісти. Ми спільно працюватимемо.
– Але як зробилось усе це? – спитав Кемп. – І як стали ви таким?
– Ради Бога, дайте мені хвилинку спокійно покурити, а тоді я почну розповідати.
Але тої ночі Невидимець не розповів нічого. У нього розболілася рука, його трусила пропасниця, він був зовсім виснажений. Йому ввижалася погоня на пагорбі й бійка біля заїзду. Він почав був розповідати свою історію, але потім заплутався. Щось він плів про Марвела, судорожно затягувався, голос його став роздратований. Кемп намагався зрозуміти хоч що-небудь.
– Він боявся мене... Я бачив, що боявся, – кілька разів повторив Невидимець. – Він хотів утекти від мене, тільки це й мав на думці... Та й дурень же я був! А цей боягуз... Треба було вбити його...
– Звідки дістали ви гроші? – раптом спитав Кемп.
Невидимець на мить замовк.
– Сьогодні я вам цього сказати не можу.
Раптом він застогнав і нахилився вперед, спершись невидимою головою на невидимі руки.
– Кемпе, – мовив він, – я не спав уже майже три ночі, хіба що дрімав годину-другу. Я мушу виспатися.
– То й добре. Оце моя кімната... Тут і вкладайтесь.
– Але як можу я спати? Коли я засну, він утече. Е, та хай йому грець!
– А як ваша рана? – спитав Кемп.
– Пусте, – подряпина і трохи крові. О Боже, як я хочу спати!
– То чого ж не лягаєте?
Невидимець, здавалося, дивився на Кемпа.
– Тому, що не хочу, щоб мої ближні зловили мене, – повільно відповів він.
Кемп здригнувся.
– Та й дурень же я! – стукнув кулаком по столу Невидимець. – Сам же й навів вас на цю думку!
XVIII. Невидимець спить
Хоч і поранений був Невидимець, хоч і виснажений, але не повірив Кемпові, що тут він у безпеці. Він оглянув обидва вікна спальні, підняв штори і відсунув клямки, аби пересвідчитись, що в разі чого й справді можна втекти через вікно. Ніч була спокійна й тиха, над пагорбами світив молодик. Потім Невидимець перевірив замок на дверях спальні, двері до туалету і до ванни, впевнюючись, що при потребі він зможе й цим шляхом скористатися. Нарешті він заявив, що кімната його цілком задовольняє. Стояв він біля каміна, і Кемп почув, як Невидимець позіхає.
– Шкода, що я не можу розповісти вам усього зараз же. Адже я зовсім знесилився. Це, звісно, диво неймовірне. Це жахливо. Але повірте, Кемпе, це цілком можливо, незважаючи на всі аргументи, що ви наводили вранці. Я зробив відкриття. Я хотів зберегти його тільки для себе, але це немислимо. Мені потрібен спільник. І ви... ми зможемо зробити таке... Але хай уже завтра. А зараз, Кемпе, я мушу заснути, або я помру.
Стоячи посеред кімнати, Кемп дивився на одяг, над яким не було голови.
– Я, певно, залишу вас, – сказав він. – Але це й справді неймовірно... Ще кілька таких фактів, які перевертають догори дном усі мої теорії, і я збожеволію. Але це таки дійсність!.. Чи не треба вам ще чого?
– Тільки почути «на добраніч», – сказав Гриффін.
– Що ж, на добраніч, – промовив Кемп, потиснув невидиму руку і боком рушив до дверей.
Раптом халат швидко підійшов до нього.
– Ви зрозуміли мене? – спитав халат. – Жодних спроб перешкодити мені або затримати мене! Інакше...
Кемп трохи змінився на виду.
– Я, здається, дав вам слово, – сказав він.
Кемп тихо зачинив за собою двері, і враз у замку крутнувся ключ. Поки він стояв з виразом німого подиву на обличчі, почулися швидкі кроки до дверей туалетної кімнати, що теж були замкнені на ключ. Кемп ляснув себе рукою по лобі.
– Чи не сплю я? Це світ збожеволів чи я?
Він засміявся й поклав руку на замкнені двері.
– Якийсь привид вигнав мене з моєї власної кімнати!
Він вийшов на сходи, обернувся і ще раз глянув на замкнені двері.
– Факт, – мовив він, доторкаючись пальцем до гулі на потилиці. – Факт незаперечний, але...
Кемп безнадійно похитав головою, повернувся і пішов униз.
В їдальні він засвітив лампу, вийняв сигару і почав походжати кімнатою, час від часу то вигукуючи якісь слова, то немовби сперечаючись сам із собою.
– Невидимий! – сказав він. – Але хіба ж можлива невидима тварина? У морях – можлива. Там їх тисячі, мільйони! Всі маленькі, мікроскопічні істоти... нарешті, медузи... В морі невидимих істот більше, ніж видимих! Про це я ніколи не думав раніше... Та й у ставках теж. Усі ці крихітні організми, які живуть у ставках, – шматочки безбарвного, прозорого слизу. Але в повітрі... Ні! Цього не може бути! А чому зрештою не може? Навіть людину зі скла і то було б видно...
Кемп глибоко замислився. Три сигари білим попелом розсипалися по килиму, перш ніж знову почувся його голос. Та й то Кемп тільки вигукнув. Тоді він перейшов до своєї приймальні й запалив газ. Кімната ця була невеличка. Оскільки доктор Кемп не практикував, у ній лежали газети. Валявся там і недбало розгорнутий останній ранковий номер. Кемп схопив його, перебіг очима та заходився читати про «Надзвичайну історію в Айпінзі», яку в Порт-Стоу так завзято переповідав Марвелові матрос.
– Закутаний! – вигукнув Кемп. – Перевдягнений! Переховується зі своєю таємницею! Ніхто, здається, не знає про нещастя, яке спіткало його. Що ж у нього, чорт забирай, на думці? – Кемп кинув газету й почав нишпорити очима. – Ага! – сказав він і взяв нерозгорнену ще «Сент-Джемс газет». – Зараз дізнаємося всю правду, – мовив доктор Кемп і розкрив газету. В очі йому впало кілька шпальт. «Ціле містечко в Сассексі збожеволіло!» – стояло в заголовку.