– Боже! – вигукнув Кемп, жадібно читаючи скептичну розповідь про відомі вже нам учорашні події в Айпінзі. Над цим звітом було передруковано й повідомлення з ранкової газети.
Доктор Кемп перечитав його ще раз. «Біг по вулиці, завдаючи ударів на всі боки. Джеферс у непритомному стані, містер Гакстер дуже постраждав... І досі не може розповісти, що він бачив. Повибивані вікна. Уся ця незвичайна історія, можливо, й вигадана, але вона занадто цікава, щоб її можна було не надрукувати». Кемп жбурнув газету й безтямно втупився перед собою. «Мабуть, вигадка», – подумав він.
Потім знову схопив газету й знову перечитав.
– Але до чого тут той зайда? Якого біса ганявся він за тим заблудою?
Кемп важко сів на хірургічне крісло.
– Він не тільки невидимий, – сказав доктор, – він ще й божевільний! Маніяк!
Коли бліде проміння світанку змішалося зі світлом лампи та сигарним димом, Кемп усе ще походжав їдальнею, намагаючись зрозуміти незбагненне.
Він був занадто збуджений, щоб спати. Коли сонні слуги зійшли вниз, вони застали господаря в їдальні і подумали, що це в нього від перевтоми. Він дав їм незвичайний, але виразний наказ подати в кабінет сніданок для двох, а потім сидіти собі внизу. А сам і далі все ходив по їдальні, доки не принесли ранкові газети. Понаписувано там було багато, тільки мало що заслуговувало на увагу: власне, тільки підтвердження вчорашнього і дуже невміло викладене повідомлення про події в Бердоці. Звідси Кемп довідався про те, що трапилось у «Веселих крикетистах» і дізнався про людину на ім’я Марвел. «Він примусив мене бути при ньому цілу добу», – заявив Марвел. Було додано деякі подробиці до айпінзької історії, а саме про розірваний телеграфний дріт. Але все це зовсім не пояснювало, що спільного між Невидимцем і волоцюгою, бо містер Марвел не сказав нічого ні про книжки, ні про гроші, якими були напхані його кишені. Скептичне ставлення до подій уже зникло, і ціла зграя репортерів і просто цікавих взялася за розслідування цієї справи. Кемп уважно перечитав усі повідомлення до останнього рядка і послав покоївку купити всі ранкові газети, які тільки вона зможе дістати. Він жадібно прочитав і їх.
– Він невидимий! – сказав Кемп. – І, судячи з газет, гнів його стає манією. Що тільки він зможе накоїти! А зараз він тут, нагорі, вільний, мов вітер. Що його робити? Чи можна назвати зрадою, якщо я... Авжеж ні!
Кемп підійшов до маленького, захаращеного столика в кутку і почав писати записку. Не дописавши, він розірвав її і написав іншу. Тоді перечитав і задумався. Нарешті узяв конверт і написав адресу: «Порт-Бердок, полковникові Едаю».
Саме в цю мить прокинувся Невидимець. Прокинувся він у поганому настрої, і Кемп, пильно прислухаючись до кожного звуку, почув гупання ніг у спальні над головою. Потім чути було, як перекинувся стілець і розбилася склянка з умивальника. Кемп побіг нагору та енергійно постукав у двері.
XIX. Деякі основні закони
– Що сталося? – спитав Кемп, коли Невидимець пустив його в кімнату.
– Нічого.
– А грюкіт чому?
– Це просто роздратованість, – пояснив Невидимець. – Забув про свою руку, а вона болить.
– І таке у вас, видно, часто буває.
– Буває.
Кемп пройшовся кімнатою і підняв з підлоги уламки скла.
– Всі ваші пригоди відомі тепер, – сказав Кемп, стоячи навпроти нього з розбитою склянкою в руці. – Всі: і айпінзькі, і тут під пагорбом. Світ знає вже свого невидимого громадянина. Але ніхто не знає, що ви тут.
Невидимець вилаявся.
– Ваша таємниця вже відома. Гадаю, то була таємниця. Я не знаю, які у вас плани, але, звичайно, хочу допомогти вам.
Невидимець сів на ліжко.
– Нам подано сніданок нагору, – повідомив Кемп, намагаючись говорити невимушено і з радістю побачивши, що його дивний гість охоче встав. Кемп повів його вузькими сходами в мезонін.
– Перше ніж ми почнемо робити щось, – сказав Кемп, – я повинен трохи більше ознайомитися з причинами вашої невидимості.
Збуджено зиркнувши на вікно, Кемп сів з виглядом людини, на яку чекає поважна розмова. Сумніви щодо реальності всієї цієї пригоди знову охопили його, але зразу ж і зникли, тільки він глянув на Гриффіна, що сидів за столом, на цю безголову і безруку постать у халаті, що витирала губи серветкою, яка таємничим способом висіла в повітрі.
– Це досить просто і... досить імовірно, – промовив Гриффін, одкладаючи серветку набік.
– Для вас, певна річ, – засміявся Кемп. – Але...
– Спочатку, правда, воно й мені здавалося дивним. Але тепер... Ну, тепер ми таке з вами закрутимо! Вперше ця ідея виникла в мене в Чезілстоу.
– У Чезілстоу?
– Я перебрався туди з Лондона. Ви не знаєте, що я кинув медицину й узявся до фізики? Ні? То знайте. Мене захопила проблема світла.
– Ага...
– Оптична густина. Все це – суцільне плетиво загадок, крізь яке неясно проблискує можлива розв’язка. Мені було тоді лише двадцять два роки, і я був запальний, отже, й сказав собі: «Цій проблемі я віддам усе своє життя. Вона варта цього». Ви ж знаєте, які ми дурні у двадцять два роки?
– Невідомо ще, – тоді чи пізніш, – зауважив Кемп.
– Немовби знання може задовольнити людину! Так, але я почав завзято працювати, думаючи тільки про свою роботу. І от через півроку в одному з вічок того плетива раптом промайнуло сяйво... сліпуче сяйво! Я знайшов загальний закон пігментації і заломлення світла – формулу, геометричний вираз для чотирьох вимірів. Неуки, звичайні люди, навіть звичайні математики, і гадки не мають, яке значення може мати загальна формула для того, хто вивчає молекулярну фізику. В книгах, які поцупив той волоцюга, є дива, просто магічні цифри! Але то був ще не метод, а лише ідея, яка могла привести до методу. Метод же цей дав би змогу, не змінюючи жодної іншої властивості матерії – крім кольору подеколи, – знизити коефіцієнт світлозаломлення в деяких речовинах, твердих та рідких, до коефіцієнта світлозаломлення повітря... Тобто якраз те, що ми й маємо на меті.
Кемп присвиснув.
– Це дивно. Але все-таки я не зовсім... Я розумію, що в такий спосіб ви можете попсувати якийсь самоцвіт, але до невидимості людини – ще далеко.
– Правильно, – сказав Гриффін. – Але згадайте, що видимість залежить від впливу видимих тіл на світло. Дозвольте викласти вам елементарні положення так, неначеб ви не знали їх. Це пояснить вам ідею. Ви дуже добре знаєте, що тіла або поглинають світло, або відбивають його, або заломлюють, або ж роблять усе це разом. Якщо тіло не відбиває, не заломлює й не поглинає світла, воно само по собі видиме бути не може. Наприклад, непрозору червону скриньку ви бачите тому, що колір її поглинає одні світлові промені й відбиває інші – в даному разі, всі червоні. Якби вона не поглинала якоїсь частини світла, а відбивала його повністю, то це була б блискуча біла скринька. Або срібляста. Діамантова скринька – і не поглине багато світла, і не багато його відіб’є від загальної своєї поверхні, але подекуди, на певних ділянках поверхні, світло буде більше відбиватись і заломлюватись. Ви побачите блискуче павутиння відблисків та прозоростей, – ніби світляний скелет. Скляна скринька не блищатиме так і не буде так ясно видима, як скринька діамантова, бо скло менше відбиває і заломлює світло. Розумієте? З певних точок ви цілком ясно бачитимете крізь нього. Деякі види скла більш видимі, ніж інші; кришталева скринька, наприклад, блищить сильніше, ніж скринька із простого віконного скла. Скринька з дуже тонкого, звичайного скла була б ледь видна при поганому освітленні, бо вона майже не поглинала б світла і дуже мало заломлювала б та відбивала його. А якщо шматок звичайного білого скла ви занурите в воду або, ще краще, в якусь густішу, ніж вода, рідину, то він зникне з ваших очей майже зовсім, бо світло, переходячи з води в скло, лише трохи відбивається і заломлюється, майже не зазнаючи ніякого іншого впливу середовища. Такий шматок буде невидимий, майже так само, як струмінь вуглекислоти або водню в повітрі. І з такої ж самої причини.