– Так, – сказав Кемп, – це все елементарні речі. Про це знає тепер кожен школяр.
– А ось іще факт, теж відомий кожному школяреві. Якщо розбити шматок скла і потовкти його на порох, то в повітрі скло стане куди видимішим і перетвориться на непрозорий білий порошок. Це відбувається тому, що, подрібнюючи його, ми збільшуємо кількість площин, які відбивають і заломлюють світло. Скляна платівка має лише дві поверхні, а в скляному порошку світло відбивається й заломлюється в кожному зерняткові, і світла крізь усю масу порошку проходить дуже мало. Коли ж біле, потовчене скло покласти в воду, то в ній воно відразу ніби зникне. Потовчене скло та вода мають майже однаковий коефіцієнт заломлення, і світло, переходячи з води в скло, дуже мало відбивається та заломлюється.
Зануруючи скло в рідину, що має такий самий коефіцієнт заломлення, ви робите його невидимим. Усяка прозора річ стає невидимою, коли помістити її в середовище з майже таким самим коефіцієнтом заломлення. І якщо ви поміркуєте хоч хвилинку, то побачите, що й скляний порошок можна змусити зникнути в повітрі, коли коефіцієнт заломлення його довести до коефіцієнта заломлення повітря. Бо тоді, переходячи зі скла в повітря, світло не буде ні відбиватись, ні заломлюватись.
– Усе це так, – погодився Кемп, – але ж людина не скляний порошок.
– Ні, вона ще прозоріша, – сказав Гриффін.
– Нісенітниця!
– І це я чую від доктора! Як усе забувається. Невже ви за десять років устигли так забути фізику? Подумайте, скільки існує прозорих речей, які не здаються прозорими. Папір, наприклад, зроблений із прозорих волокон і здається нам білим та непрозорим з тої ж причини, з якої буває білим та непрозорим і потовчене скло. Проолійте білий папір, заповніть олією всі проміжки між його частинами так, щоб відбивання та заломлення світла відбувалося тільки на поверхні, й папір стане прозорим, як скло. І не лише папір, а й волокна бавовни, льону, шерсті, дерева, а також – врахуйте це, Кемпе! – і кістки, і м’язи, і волосся, і нігті, й нерви. Власне, все тіло людини, крім червонокрівців та темного пігменту у волоссі, складається з прозорих, безбарвних тканин. Так мало треба, щоб ми бачили одне одного! Волокна в живій істоті здебільшого такі прозорі, як вода.
– Звичайно, звичайно! – скрикнув Кемп. – Я от тільки сьогодні вночі думав про личинки морських істот і про медуз.
– Тепер ви мене зрозуміли. І все це я обміркував і знав уже через рік після мого від’їзду з Лондона, тобто шість років тому. Але я нікому не казав про це. Працювати мені доводилося в страшенно несприятливих умовах. Гоббема, мій професор, був науковим нездарою. Він крав чужі ідеї і завжди шпигував за мною. Ви ж знаєте ті шахрайські звичаї наукового світу. Я просто не хотів розголошувати свого відкриття й поділяти з ним свої успіхи. Я продовжував працювати й усе більше наближався до перетворення своєї теоретичної формули в експеримент, тобто в дійсність. Я не говорив ні слова нікому, бо мені хотілося приголомшити світ блискучими наслідками своєї роботи і враз зажити слави. Я заходився заповнювати деякі прогалини в питанні про пігменти, і раптом – чисто випадково – зробив відкриття в галузі фізіології.
– Справді?
– Ви знаєте червону речовину, яка забарвлює кров. Так от: вона може стати білою, безбарвною, не втрачаючи жодної зі своїх функцій.
Кемп скрикнув від подиву й недовіри. Невидимець устав і почав ходити по кімнаті.
– Вам є чого дивуватися. Пригадую ту ніч... Було вже пізно; вдень мені заважали ці недолугі студенти, і я іноді засиджувався аж до світанку. Та ідея спала мені на думку несподівано, в усьому своєму блиску та закінченості. Я був сам, у лабораторії стояла тиша, і великі лампи горіли яскраво й німотно... «Можна зробити живу істоту... тканину... прозорою. Можна зробити її невидимою всю, крім пігменту. Я сам можу бути невидимим!» – сказав я і раптом зрозумів, що значить бути альбіносом, коли маєш такі знання. Це приголомшило мене. Я кинув своє фільтрування, підійшов до вікна й почав дивитись на зорі. «Я можу бути невидимим», – усе повторював я.
Осягти таке – означало б перевершити всяку магію. І, не псуючи собі настрою сумнівами, я віддався розкішним мріям про те, що може дати людині невидимість. Таємничість, владу, волю. Зворотного боку медалі я тоді не бачив. Подумайте тільки! Я можу зробитися невидимим, я – бідний асистент, що навчає дурнів у провінційному коледжі! Скажіть, Кемпе, якби вам... Кожний, запевняю вас, ухопився б за ці дослідження! І я працював три роки, долаючи всі перешкоди, що стояли на моєму шляху. Безкінечні дрібниці! А розпач! А той професор, провінційний професор, що весь час стежить за вами й обридає одним і тим самим запитанням: «Коли ж нарешті ви опублікуєте свою роботу?» А студенти, а злидні! Так мусив я жити три роки... І після трьох років потаємності та хвилювань я переконався, що закінчити роботу мені неможливо... неможливо!
– Чому? – спитав Кемп.
– Гроші, – пояснив Невидимець і знову втупився у вікно. Тоді раптом обернувся.
– Я обікрав старого... – сказав він. – Свого батька. Гроші були не його, і він застрелився...
XX. В будинку на Грейт-Портленд-Стріт
Якусь хвилину Кемп сидів мовчки, дивлячись на спину безголової постаті біля вікна. Потім, вражений якоюсь думкою, здригнувся, встав, узяв Невидимця за руку й відвів його на середину кімнати.
– Ви втомилися, – сказав Кемп. – Я сиджу, а ви ходите. Сідайте на мій стілець.
Сам він сів між Гриффіном і найближчим вікном. Посидівши трохи мовчки, Гриффін почав оповідати далі:
– Коли це трапилось, я кинув уже чезілстоуський коледж. Було це торік у грудні. Я орендував кімнату в Лондоні, простору невмебльовану кімнату у великому занедбаному будинку на Грейт-Портленд-стріт. У кімнаті незабаром набралося повно різного приладдя, що я понакупував на батькові гроші, і робота моя посувалась успішно, підходячи до кінця. Я почувався людиною, що, вибравшись із хащів, несподівано опинилась перед лицем якоїсь безглуздої трагедії. Я поїхав ховати батька. Мій мозок був у полоні моїх дослідів, і я й пальцем не ворухнув, щоб урятувати батькову репутацію. Згадую похорон, дешевий катафалк, убогу церемонію, яму на схилі горба, холодний вітер і давнього, ще з коледжу, батькового приятеля, який робив відправу, жалюгідний згорблений старий у чорному, який увесь час шморгав носом.
Згадую, як повертався до порожнього будинку; раніше тут було село, а тепер, попсоване поганими архітекторами, воно стало гидкою подобою міста. Кожна вулиця виходила на перетолочені поля й закінчувалася купами каміння та густими заростями бур’яну. Себе я згадую як худорляву, темну постать, що йде слизьким блискучим тротуаром. Пам’ятаю, що вбога поважність і брудне крамарство містечка викликали в мені дивне почуття відлюдності...
Я анітрохи не шкодував батька. Мені він здавався жертвою власної дурної сентиментальності. Звичайне лицемірство вимагало моєї присутності на його похороні, але насправді це мене зовсім не обходило. Проте, йдучи головною вулицею, я на мить немов повернувся до колишнього свого життя. Я побачив дівчину, яку знав десять років тому. Погляди наші зустрілися...
Щось змусило мене обернутись і озватися до неї. Вона виявилась дуже звичайною особою.
Ці відвідини рідної оселі були немов сон. Я не відчував тоді, що самотній, що прийшов зі світу в пустелю. Я усвідомлював свою байдужість до всього, але вважав, що винна тут загалом порожнеча життя. Коли я ввійшов у свою кімнату, мені здалося, ніби я віднайшов дійсність. Там були речі, які я знав і любив. Там стояли напоготові мої апарати і чекали на мене. Майже всі труднощі були позаду, залишилося тільки обміркувати деталі.
Колись я ще розповім вам, Кемпе, про цю складну процедуру. Тепер нам нема чого вдаватися в подробиці. Окрім дечого, що я вважав за краще зберегти тільки в пам’яті, все інше записане шифром у книжках, які забрав той волоцюга. Треба впіймати його! Треба відібрати в нього ті книжки!.. Основна ідея в тому, щоб прозорий предмет, коефіцієнт заломлення якого мав бути знижений, помістити між двома випромінними центрами певної ефірної вібрації. Про неї я потім розповім вам докладніше. Ні, це не рентгенівське проміння. Не знаю, чи хто коли описав це моє проміння, але що воно існує, – це досить ясно. Використовував я дві маленькі динамо-машини, які пускав у рух за допомогою дешевого газового двигуна. Перший свій дослід я зробив з клаптем білої шерстяної матерії. Надзвичайно дивно було бачити, як ця м’яка біла тканина блякнула в іскрах розрядів, а потім розвіялася, неначе дим.