Мені майже не вірилося, що я це зробив. Я простяг руку в порожнечу й відчув, що шерсть така ж, як і була. Торкнувши клапоть рукою, я якось мимохіть скинув його на підлогу. Довелося попошукати, поки я його знайшов! Потім я виконав ще один цікавий дослід. Почувши позад себе нявчання, я обернувся й побачив на ринві за вікном брудну, білу, худючу кішку. У мене майнула думка: «Все готове для тебе», – сказав я. Підійшовши до вікна, відчинив його і ласкаво покликав кішку. Муркаючи, вона ввійшла до кімнати. Бідолашна, вона була голодна, і я налив їй молока. Уся моя їжа стояла в буфеті, в кутку кімнати. Після того кішка почала все обнюхувати, очевидно, збираючись влаштуватись як удома. Невидима ганчірка трохи стурбувала її... Подивилися б ви, як вона пирхнула на неї! Я зручно влаштував кішку на подушці на своєму розкладному ліжку і дав їй масла, щоб вона дозволила себе помити.
– І ви зробили дослід з нею?
– Зробив. Але напоїти кішку всіма тими трунками – не легка то була річ, Кемпе. І дослід пройшов не зовсім удало.
– Не зовсім?
– Принаймні у двох пунктах. Кішка ж має кігті й пігмент, як він називається... На задній стінці ока. Знаєте?
– Tapetum.
– Саме tapetum. Так от цей пігмент не зникав. Напоївши кішку рідиною, що знебарвлює кров, та виконавши над нею ще деякі маніпуляції, я дав їй опію й поклав разом з подушкою, де вона спала, на мій апарат. І коли все її тіло зблякло й нарешті зовсім зникло, ці дві маленькі цяточки в очах таки залишилися.
– Дивно.
– Цього я пояснити не можу. Кішка, звичайно, була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, коли її тіло ще трохи було видимим, вона жалібно рознявчалась, і тут хтось постукав до мене в двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я роблю вівісекцію. Вона завжди була п’яна і тільки цю кішку й мала на білому світі. Я схопив хлороформ, дав понюхати його тварині й одчинив двері. «Я, здається, чула нявчання кішки. Чи не моя?» – спитала вона. Я чемно відповів, що ніякої кішки тут немає. Стару це не зовсім переконало, і вона все намагалася зазирнути в кімнату. Безперечно, вигляд кімнати здивував її: голі стіни, вікна без фіранок, розкладне ліжко, стугонить газовий двигун, мерехтять якісь світлі цятки, а в повітрі – легкий запах хлороформу. Нарешті вона заспокоїлась і пішла.
– Скільки часу відібрала у вас ця операція? – спитав Кемп.
– Кішка?.. Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникала, як я казав, тільки та стійка речовина на райдужній оболонці.
Стояла вже пізня ніч, коли все було скінчено; нічого не було видно, крім кігтів та тьмяних очей. Я зупинив двигун, помацав і погладив усе ще непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив спати на невидимій подушці, ліг і сам. Але заснути не міг. Я лежав і якось невиразно думав про свій дослід або ж марив, мов у пропасниці. Все навкруги, навіть сама земля, повивалось туманом і зникало, як то буває під час кошмару. Десь так близько другої години кішка почала нявчати. Я намагався її заспокоїти, розмовляючи з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Пригадую, що, коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й почала нявчати. Я пробував впіймати її, щоб викинути за вікно, але вона не давалась до рук і все нявчала по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й почав бігати по кімнаті. Мабуть, кішка стрибнула у вікно, бо я ніколи вже не бачив її і не чув.
Потім – бозна-чому – я знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало аж до ранку. Переконавшись, що таки не засну, я замкнув за собою двері і пішов блукати тихими ранішніми вулицями.
– І ви гадаєте, що ця невидима кішка й досі живе? – спитав Кемп.
– Якщо її не вбили, – відповів Гриффін. – А чому б і ні?
– Чому б і ні? – повторив Кемп. – Але я не хотів перебивати вас.
– Дуже можливо, що її вбили, – сказав Невидимець. – Чотири дні після того вона, я знаю, була на Грейт-Тічфілд-стріт, бо бачив там натовп, який намагався зрозуміти, звідки чути нявкіт.
Він помовчав, а тоді мовив далі:
– Я дуже виразно пам’ятаю той ранок перед зміною в моєму житті. Я, напевне, пройшов усю Грейт-Портленд-стріт. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стріт і кавалеристів, що виїжджали звідти. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-хілу, я сів на осонні, почуваючись вкрай погано. Був сонячний січневий день – один із таких сонячних морозних днів, що цієї зими були перед першим снігопадом. Я напружував свій стомлений мозок, силкуючись розібратися, що ж його робити далі.
Мене здивувало, що тепер, коли я так наблизився до мети, я втратив до неї інтерес. Я, правда, був знесилений, майже чотири роки безперервної праці виснажили всі мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал перших дослідів, ту пристрасть до відкриттів, яка дала мені сили завдати такого удару моєму старому батькові. Ніщо, здавалось, не цікавило мене. Але я знав, що це від перевтоми та безсоння, і що ліки або відпочинок, можливо, повернуть мені бадьорість. Цілком ясно я розумів тільки те, що справу треба довести до кінця – мене ще долала настирлива ідея. Треба було поспішати, бо гроші у мене вже кінчалися. Я оглянувся, подивився на дітей, що гралися навколо, на няньок, що їх доглядали, і спробував думати про ті неймовірні переваги, які мала б невидима людина. Потім доплентався додому, трохи поїв, ковтнув чималу дозу стрихніну й так і заснув, одягнений на застеленому ліжку... Стрихнін, Кемпе, чудовий тонізуючий засіб, який зганяє з людини кволість.
– Це – диявольський засіб, – сказав Кемп. – Він повертає людину до дикунства.
– Прокинувся я куди бадьорішим і трохи роздратованим. Ви знаєте це?
– Та знаю...
– Аж тут хтось постукав до мене в двері. То був домовласник, старий польський єврей у довгій сірій свиті та стертих пантофлях. Він став допитуватися та погрожувати. Я, мовляв, мучив уночі кішку. Він був упевнений у цьому – язик старої таки попрацював. Він неодмінно хотів усе знати. Закони цієї країни дуже, мовляв, суворі щодо вівісекції, і його можуть притягти до відповідальності. Я заперечував, що в мене була кішка. Крім цього, стугін газового двигуна, казав він, чути на весь будинок. Це, безперечно, була правда. Він крутився кімнатою, намагаючись зазирнути всюди крізь свої срібні окуляри, і раптом мене охопив страх, що він дізнається про мою таємницю. Я намагався стати між ним і апаратом, але це тільки збуджувало цікавість домовласника. Що я роблю? Чому я завжди сам, чому я криюся? Чи законні мої досліди? Чи вони безпечні? Я ж платив тільки за помешкання. Його будинок завжди мав добру репутацію... І раптом терпець мені урвався. Я сказав старому, щоб забирався геть. Він почав обурюватися, белькотів щось про своє право домовласника. Ще мить – і я схопив його за барки, щось тріснуло, і він стрімголов вилетів у коридор. Я замкнув двері і, тремтячи, сів на стілець.
Він ще трохи погаласував за дверима, але я не звертав уваги, і нарешті він пішов.
Потім настала криза. Я не знав, що він надумає чинити. Переїзд на нову квартиру означав би затримку в роботі, а у мене залишилося тільки двадцять фунтів, майже всі в банку, і я не міг зволікати. Зникнути? Це ставало неминучим. Але тоді почнеться слідство, і все з кімнати порозтягають. Думка, що моя робота може набути розголосу або що її можуть перервати в той момент, коли вона майже закінчена, розлютила мене та додала мені завзяття. З трьома томами своїх записок і з чековою книжкою – вони тепер у того волоцюги – я вибіг з дому і з найближчої поштової філії послав їх у відділ «Посилок та листів до запитання» на Грейт-Портленд-стріт. З дому я намагався вийти якнайтихіше. Але коли повертався туди, то побачив, що домовласник нишком підіймається сходами до мене – він, певно, чув, як я зачиняв двері. Посміялися б ви, побачивши, як він на сходах відскочив убік, коли я метнувся за ним. Він люто зиркнув на мене, коли я проходив повз нього, а я грюкнув дверима так, що затрусився ввесь його будинок. Я чув, як він підкрався до моєї кімнати, постояв, вагаючись, біля дверей, а тоді зійшов униз. А я відразу почав готуватися. Усе було зроблено протягом одного вечора й ночі.