Коли я сидів, ще не зовсім очунявши від снодійної дії препарату, що знебарвлює кров, у двері постукали кілька разів. Потім стукіт припинився, від дверей відійшли, повернулись і заходились стукати знову. Тоді хтось спробував підсунути під двері якийсь синій папірець. Розлючений, я схопився з місця, підбіг до дверей і навстіж розчинив їх. «Ну?» – спитав я.
Там стояв домовласник з повісткою про моє виселення або щось таке. Він подав її мені, побачив, мабуть, щось дивне в моїх руках і глянув мені на обличчя.
Хвилину він стояв, роззявивши рота й вирячивши очі, потім у нього вихопилося щось незрозуміле, він випустив і свічку, і папірець і кинувся темним коридором до сходів.
Я замкнув двері і підійшов до дзеркала. Тепер і я зрозумів його... моє обличчя було білим, мов крейда.
Усе це й справді було жахливо. Я не сподівався таких страждань. Ніч страшного болю і млості. Я зціплював зуби; шкіра моя наче горіла, горіло все тіло, і я лежав непорушно, як мертвий. Тепер я зрозумів, чому так вила кішка, доки я не дав їй хлороформу. Добре, хоч я жив у кімнаті сам. Іноді я ридав, стогнав, розмовляв сам із собою, але не здавався... Потім я знепритомнів. Прокинувся я ще поночі.
Біль минув. Я подумав, що вбиваю себе, але мені вже було байдуже. Ніколи не забуду того світанку й жаху, який охопив мене, коли я побачив, що руки мої – немов з тьмяного скла. А потім вони почали тоншати, ставати прозорішими, і, нарешті, вдень я міг уже бачити крізь них безладдя у своїй кімнаті, хоч і заплющував прозорі повіки. Тіло моє робилося скляним, кістки та судини блідли й зникали; останніми зникли білясті нерви. Я скреготав зубами, але витримав до кінця... Нарешті, залишилися тільки змертвілі кінчики нігтів, бліді та білі, і брунаста пляма від якоїсь кислоти на пальцях.
Насилу я встав. Деякий час я був безпорадним, мов сповите немовля, коли ступав ногами, яких сам не бачив. Я відчував кволість і голод. Підійшов до дзеркала і глянув на ніщо... на ніщо, коли не зважати на збляклий пігмент за сітківкою очей, блідший, ніж туман. Щоб побачити його, я спирався на стіл і притулявся лобом до дзеркала.
Неймовірним напруженням волі я примусив себе підійти знову до апарата й закінчити процес.
Я заснув, прикривши очі від світла простирадлом, і близько полудня мене розбудив стукіт у двері. Я знову відчував у собі силу. Підвівшись, я прислухався і почув за дверима шепіт. Тоді схопився на ноги і якомога тихіше заходився розкладати свій апарат на деталі та розкидати їх по кімнаті – так, щоб ніхто не міг здогадатись, як його збудовано. У двері знову загрюкали: чиїсь голоси почали кликати мене – спершу то був голос мого домовласника, потім чиїсь інші два. Аби виграти час, я щось відповідав їм. Мені потрапили під руки невидимі ганчірка та подушка; я відчинив вікно й викинув їх на сусідній дах. Коли я відчиняв вікно, затріщали двері. Хтось намагався висадити їх, але цупкі засуви, що я пригвинтив кілька днів тому, не піддавалися. Однак це і налякало мене, і розсердило. Тремтячи від збудження, я метушився по кімнаті.
Склавши купою посеред підлоги непотрібний папір, солому і таке інше, я відкрутив газовий ріжок. У двері важко гупали. Я не міг знайти сірники. Я оскаженів і почав бити кулаками в стіну. Потім закрутив ріжок, виліз за вікно на ринву, тихенько спустив позад себе раму і причаївся. Я був у цілковитій безпеці і невидимий, але мене аж тіпало від гніву й нетерплячки. Я бачив, як вони розтрощили двері, зламали засуви та стали в проймі. То був хазяїн з двома своїми пасинками, дужими хлопцями років двадцяти трьох – чотирьох. Позад них стояла та стара відьма, власниця кішки.
Можете уявити їхній подив, коли вони побачили, що кімната порожня. Один із хлопців відразу підбіг до вікна, відчинив і зазирнув назовні. Його вирячені очі й заросле обличчя з одвислою нижньою губою були за фут від мого обличчя. Я насилу стримався, щоб не зацідити кулаком у його дурнувату пику.
Він дивився просто крізь мене. Так само дивилися й інші, що приєдналися до нього. Старий зазирнув під ліжко, а потім вони кинулись до буфета. Вони сперечалися, мішаючи єврейську мову з жаргоном лондонських передмість, і зрештою дійшли висновку, що я не відповідав їм, що то їм здалося. Надзвичайне піднесення заступило в мені гнів, коли я, сидячи за вікном, стежив за цими чотирма суб’єктами, – стара також увійшла в кімнату, озираючись підозріло, як кішка, – що намагалися розв’язати загадку мого існування.
Домовласник, наскільки я второпав з його суржику, погоджувався зі старою, що я вівісектор. Сини ж запевняли, що я електротехнік, і посилались на динамо-машину та випромінювачі. Всіх їх трохи непокоїла можливість мого повернення, хоч, як я з’ясував згодом, вони й зачинили на засув парадні двері. Стара й собі зазирнула в буфет і під ліжко. Один з моїх сусідів, вуличний крамар, який жив у кімнаті напроти разом з різником, саме вийшов на сходовий майданчик. Його покликали сюди і набалакали цілу торбу різних нісенітниць.
Я подумав, що ця моя апаратура, потрапивши на очі спостережливій освіченій людині, може багато чого пояснити. Отож скориставшися з нагоди, я вліз через вікно в кімнату, обминувши стару, роз’єднав динамо-машину й потрощив обидва апарати. Як вони налякались! А поки вони силкувались якось пояснити цей погром, я вислизнув із кімнати й тихенько спустився сходами.
Увійшовши до вітальні, я почекав там, поки вони зійшли вниз, обговорюючи та обмірковуючи подію, трохи розчаровані, що не знайшли ніяких жахів, і трохи непевні, чи законно повелися зі мною. Як тільки вони зійшли на перший поверх, я взяв сірники і нишком піднявся назад до себе. Підпалив ту купу сміття, додавши до неї стільці та постіль, спрямував на вогонь газ за допомогою гумової трубки і...
– Ви підпалили будинок? – вигукнув Кемп.
– Підпалив. Це був єдиний спосіб замести сліди, та й будинок напевне був застрахований... Тихенько відсунувши засуви на парадних дверях, я вийшов на вулицю. Я був невидимий і тільки починав усвідомлювати, які надзвичайні можливості давало це мені. В голові моїй аж роїлося від дивовижних і захопливих задумів, які я тепер міг вільно здійснювати.
XXI. На Оксфорд-Стріт
Коли я вперше спускався сходами, виникли несподівані труднощі: ходити й не бачити своїх ніг – справа нелегка. Двічі я навіть спіткнувся, якось дивно й незручно було мені взятися за засув. А втім, не дивлячись униз, я міг іти по рівному досить добре.
Настрій у мене, як я сказав, був піднесений. Я почувався так, як почувався би зрячий у м’якому взутті та безшелесній одежі, потрапивши в місто сліпих. Мені одчайдушно хотілося жартувати з людьми, дивувати їх, ляскати по спині, здирати з них капелюхи – втішатися своєю надзвичайною перевагою.
Але щойно я вийшов на Грейт-Портленд-стріт (моє житло було поряд з великою мануфактурною крамницею на тій вулиці), як щось задзвеніло й боляче штовхнуло мене в спину. Обернувшись, я побачив чоловіка, який ніс кошик сифонів із содовою водою і ошелешено дивився на свою ношу. Хоч удар був справді дошкульний, але кумедний подив того чоловіка змусив мене голосно засміятися. «В кошику сидить диявол», – сказав я і вихопив кошик у нього з рук. Він не опирався, і я підняв кошика високо в повітря.