– Можу заприсягатися... – почав він. Довгою волосатою рукою він смикав себе за нижню губу, очі його бігали то вгору, то вниз сходами. Потім він буркнув щось і рушив далі.
Він узявся вже за ручку дверей і знову зупинився з тим же виразом сердитого подиву на обличчі. Він чув слабкий шерхіт моїх рухів біля себе. У нього, очевидно, був надзвичайно гострий слух. Нараз він вибухнув гнівом.
– Ну, якщо в будинку хтось є!.. – вилаявся він і, не закінчивши погрози, сунув руку в кишеню. Не знайшовши там чого шукав, він, спотикаючись, побіг униз, а я сів на верхній сходинці й став чекати на нього.
Потім, усе ще бурмочучи, він повернувся, відчинив двері в кімнату і, перше ніж я встиг увійти, зачинив їх прямо перед моїм носом.
Я вирішив обстежити будинок і витратив на це трохи часу, бо ж і рухатися треба було якомога тихіше. Будинок був старий, такий вогкий, що шпалери в мансарді повідставали від стін, і повний пацюків. Більшість дверних ручок поверталися туго, і я боявся натискувати на них. Одні кімнати стояли невмебльовані, а інші були закидані всіляким театральним мотлохом, купленим, судячи по його зовнішньому вигляду, з других рук. У якійсь кімнаті я знайшов купу старого одягу. Я почав ритися в цій купі і так захопився, що знову забув про гострий слух господаря. Тільки почувши, як хтось крадькома наближається до мене, я вчасно підвів голову й побачив, що він пильно вдивляється в перетрушену купу одягу, тримаючи в руці старомодний револьвер. Я завмер на місці, поки він, розкривши рота, підозріло роздивлявся довкола.
– То, напевне, вони, – тихо сказав він. – Чорти б їх побрали.
Він обережно зачинив двері й одразу я почув це, замкнув їх ключем. Кроки його віддалилися. Я раптом зрозумів, що мене зачинили в кімнаті, і з хвилину не знав, що робити. Я пройшов од дверей до вікна й назад і збентежено спинився. Мене знову взяла злість, але я вирішив спершу все-таки переглянути всю одежу й стягнув якийсь клунок з верхньої полиці. Це змусило хазяїна повернутися, – вигляд його був іще похмуріший. Цього разу він таки доторкнувся до мене; вкрай вражений, він відскочив назад і зупинився посеред кімнати.
Потім він трохи заспокоївся. «Пацюки», – сказав він упівголоса, приклавши пальці до губ, бо, очевидно, трохи боявся. Я тихенько вийшов з кімнати, але піді мною рипнула мостина. Тоді клятий коротун з револьвером у руці почав ходити по всьому будинку, замикати всі двері, а ключі класти собі в кишеню. Коли я збагнув, що він має на думці, мене охопив гнів, і я насилу стримався, щоб не зчинити передчасно бешкету. Тепер я вже знав, що він сам у будинку, і за першої ж нагоди стукнув його по голові.
– По голові? – перепитав Кемп.
– Еге ж! Оглушив його, коли він спускався вниз. Ударив ззаду табуреткою, що стояла на сходовому майданчику. Він покотився вниз, наче лантух зі старими чобітьми.
– Ну, знаєте!.. Елементарні норми людяності...
– Це дуже добре для звичайних людей! Але ж обставини склалися так, що я мусив вийти з будинку перевдягнений, і так, щоб ніхто мене не бачив. Іншого способу я не міг придумати. А потім заткнув коротунові рота жилеткою в стилі Луї XIV і зав’язав його в простирадло.
– У простирадло?
– Зробив з нього такий клунок. Чудовий спосіб налякати й примусити замовкнути того ідіота! Бо вилізти звідти чи навіть виткнути голову було б нелегко. Любий Кемпе, нічого дивитись на мене, мов на вбивцю. У нього ж був револьвер! Якби він хоч раз побачив мене, він міг би розповісти іншим...
– І все ж таки, – сказав Кемп, – в Англії, за наших часів... До того ж він був у себе вдома, а ви... ви ж крали.
– Крав? А, чорт! Ви ще назвете мене злодієм! Кемпе, ви ж не такий дурний, щоб співати оцих старих пісень. Ви ж розумієте моє становище!
– І його теж, – сказав Кемп.
Невидимець зірвався з місця.
– Що ви хочете цим сказати?
Кемпове обличчя стало суворим. Він хотів уже відповісти, але стримався.
– На мою думку, – промовив він, раптом змінившись на лиці, – на мою думку, так воно й мало статись. Ви були в скруті. Тільки...
– Звичайно, я був у скруті, та ще й якій! Та й він розлютив мене, ганяючись за мною по всьому будинку, клеючи дурника зі своїм револьвером і відмикаючи та замикаючи двері. Я був просто в розпачі. Ви ж не засуджуєте мене, правда? Правда ж?
– Я ніколи й нікого не засуджую, – відповів Кемп. – Це вийшло з моди. Ну, і що ж ви зробили потім?
– Я був голодний. Внизу я знайшов хлібину і трохи препоганого сиру; цього було досить, щоб утамувати голод. Тоді я випив коньяку з водою і, пройшовши повз свій імпровізований клунок, – він лежав непорушно, – повернувся в кімнату, де лежала стара одежа. На вікні, що виходило на вулицю, висіла брудна мережана фіранка. Я визирнув у вікно. День стояв ясний, сліпуче ясний, а надто коли виглядати з похмурого темного будинку, де я знаходився. На вулиці видно було жвавий рух – візки з фруктами, якийсь екіпаж, віз із купою ящиків, візок риботорговця... Коли я обернувся до тьмяної кімнати, у мене аж кольорові плями попливли перед очима. Збудження моє уляглося, я почав усвідомлювати своє становище. У кімнаті відгонило бензином, – мабуть, тут чистили одяг.
Я почав ретельно оглядати приміщення і прийшов до висновку, що горбань жив у будинку сам. Цікавий він був тип! Усе, що могло мені згодитись, я позносив у кімнату, де був склад одягу, і тоді вже заходився розважливо вибирати. Я знайшов валізу, яка могла стати мені в пригоді, трохи пудри, рум’ян та липучого пластиру.
Спершу я хотів був напудрити та нарум’янити обличчя і все, що залишалось на видноті. Але це мало свою незручність. Щоб змити грим і стати невидимим знову, був потрібен скипидар, деякі інші засоби та досить багато часу. Зрештою я вибрав найкращої форми ніс, – трохи кумедний, але не більше, ніж носи в багатьох із нас, – темні окуляри, сивуваті бакенбарди й перуку. Білизни я не знайшов ніде, але її можна було купити потім; тимчасово я одягнув міткалевий плащ і білий кашеміровий шарф. Не знайшов я і шкарпеток, задовольнившись черевиками горбаня, хоч трохи й завеликими, як на мене. В касі крамниці лежали три соверени й шилінгів на тридцять срібла, а розламавши замкнуту шафу у внутрішній кімнаті, я натрапив на вісім фунтів золотою монетою. Споряджений таким чином, я міг вирушати в світ.
Але тут мене знову пройняв сумнів: чи й справді пристойна моя зовнішність? Я пильно оглянув себе в маленькому дзеркалі, намагаючись виявити який-небудь недогляд, але все нібито було гаразд. Хоч вигляд я мав кумедний, наче жебрак з якоїсь п’єси, але що ж, є люди і з такою зовнішністю. Прихопивши з собою те дзеркальце, я з більшою вже певністю зійшов униз, спустив у крамниці штори і ще раз оглянув себе в трюмо.
Кілька хвилин я набирався духу, а тоді відчинив двері й вийшов на вулицю, залишивши горбаня самотужки вибиратись із простирадла. Я звернув в один бік, другий, третій і незабаром був уже далеко від крамниці. Ніхто, здавалось, не придивлявся до мене. Останні труднощі наче було подолано.
Невидимець замовк.
– А що з горбанем – вам було й байдуже? – спитав Кемп.
– Та не знаю, що з ним сталося. Мабуть, спромігся якось вибратися. Вузли, правда, були міцні.
Він знову замовк, встав і підійшов до вікна.
– А що було, коли ви вийшли на Стренд?
– О, нове розчарування! Я гадав, що всі неприємності вже минулися. Власне, я гадав, що можу вільно робити все, що схочу, аби тільки не викривати своєї таємниці. Так я думав. Наслідки моїх вчинків мене не обходили: що б я не зробив, мені досить було скинути одяг – і я вже зник. Ніхто не міг затримати мене. Гроші можна брати, де завгодно. Я вирішив влаштувати собі бенкет, а тоді зняти кімнату в доброму готелі та придбати нове майно. Я до смішного вірив у своє щастя, – тепер просто ніяково згадувати, яким я був ослом. Я зайшов у ресторан і замовляв уже полуденок, коли мені спало на думку, що я ж не можу їсти, не відкривши обличчя! Замовивши-таки полуденок, я сказав офіціантові, що зараз повернуся, і в розпачі вийшов з ресторану. Не знаю, чи доводилося вам коли-небудь так пошитися в дурні?!
– Настільки – ні, – відповів Кемп. – Але уявити це я можу.