– Я був ладен перебити отих ідіотів! Нарешті, знесилений голодом, я зайшов до іншого ресторану і замовив окрему кімнату, пославшись на те, що в мене, мовляв, спотворене обличчя. Вони подивилися на мене з цікавістю, але, звичайно, їм до цього не було діла, і я таки зміг поїсти. Полуденок був не дуже добрий, але мене він задовольнив. Поснідавши, я запалив сигару й почав думати, що робити далі. А надворі – саме завірюха.
Що більше я думав, Кемпе, то ясніше розумів, яке дике безглуздя – невидима людина у вогкому й холодному кліматі, у людному, цивілізованому місті. Перед здійсненням свого божевільного експерименту я мріяв про тисячі переваг, і ніщо з того не справджувалось. Я думав про все, чого тільки може побажати собі людина. Невидимість, правда, давала змогу здобути все, але не дозволяла ним скористатися. Честолюбство? Але який сенс у високому званні, коли не можеш і на очі нікому навернутися? Яка втіха з жіночої любові, коли жінка конче виявиться Далілою? Мене не приваблюють ні політика, ні сумнівна слава, ні філантропія, ні спорт. Що залишалося мені робити? І заради чого я обернувся на цю сповиту таємницю, на цю закутану й забинтовану пародію на людину?!
Він замовк, погляд його наче блукав поза вікном.
– А як ви опинилися в Айпінзі? – спитав Кемп, боячись, щоб розповідь не обірвалася.
– Я поїхав туди працювати. У мене була надія, невиразна думка... є вона в мене й тепер, але тепер уже цілком ясна: знайти дорогу назад... повернутися до попереднього вигляду... Коли я схочу, коли я зроблю все, що хотів зробити, бувши невидимим. Ось про це, головним чином, я й хотів би розповісти вам.
– Ви поїхали зразу до Айпінга?
– Так. Мені тільки треба було одержати три томи своїх записок, чекову книжку, купити білизну й таке інше і замовити деякі хімікати, щоб мати змогу здійснити свою ідею... розрахунки я покажу вам, як тільки дістану ці книжки. Тоді я поїхав. Я ще й досі згадую ту завірюху й ту кляту мороку з цим носом – треба ж було вберегти його, щоб не змок!
– А під кінець, – перебив його Кемп, – позавчора, коли вас викрили, то, судячи з газет, ви трохи...
– Авжеж, трохи. Може, вбив того йолопа констебля?
– Ні, він, кажуть, одужує.
– Його щастя, значить. Мені терпець увірвався. Дурні! Чому не давали вони мені спокою? Ну, а той бевзь-крамар?
– Помирати щось ніхто не збирається, – відповів Кемп.
– Про мого волоцюгу я цього ще не скажу, – злостиво посміхаючись, зауважив Невидимець. – Люди з такою вдачею, як ваша, Кемпе, і не уявляють собі, що таке гнів! Працювати цілі роки, складати плани, обдумувати все, і раптом наштовхнутися на якогось вайлуватого ідіота. Дурні всіх ґатунків, які тільки є на світі, стають мені на заваді! Якщо так буде й далі, я оскаженію й почну нищити їх. На кожному кроці! Вони й так уже зробили моє становище в тисячу разів складнішим.
XXIV. План, що зазнав краху
– Ну, а що ж маємо ми робити зараз? – спитав Кемп, скоса поглядаючи у вікно.
Він присунувся ближче до свого гостя, щоб не дати йому змоги побачити трьох чоловіків, які неймовірно повільно – так здавалось Кемпові – підіймалися на пагорб.
– Що збирались ви робити в Порт-Бердоку? Ви мали щось на меті?
– Я хотів утекти з цієї країни, але, побачивши вас, передумав. Тепер, коли стоїть спека й мені легше залишатися невидимим, я думав податись куди-небудь на південь. Особливо зараз, коли мою таємницю викрито і всі шукатимуть закутану людину в масці. Звідси ж ідуть пароплави у Францію. Я мав на думці вибратися за кордон, хоч би які труднощі довелося подолати. А там я міг би залізницею вирушити до Іспанії чи й до Алжиру. То було б уже неважко. Там завжди можна бути невидимим і, значить, жити... і робити свою справу. Цього волоцюгу я використовував би як скриню з грошима, як носія мого багажу, доки не знайшов би способу пересилати те й те поштою.
– Ясно...
– А тут цій брудній тварюці заманулося пограбувати мене! Він сховав мої книжки, Кемпе! Сховав книжки! О, якби я впіймав його!..
– Краще було б спершу забрати від нього книги.
– Але де ж він? Ви знаєте?
– Він у поліції, в місті. І на його власне прохання замкнений на ключ у найнадійнішій камері.
– Мерзотник! – скрикнув Невидимець.
– Але це трохи затримує виконання ваших планів.
– Ми повинні дістати книжки. Книжки ці для мене – питання життя або смерті.
– Звичайно, – погодився Кемп; він тривожно прислухався, чи не чути кроків надворі. – Звичайно, ми повинні дістати книжки. І це буде неважко, якщо він не знатиме, наскільки вони важливі для вас.
– Авжеж, – сказав Невидимець і замислився.
Кемп марно шукав, чим би ще підтримати розмову, коли Невидимець озвався знову.
– Те, що я потрапив до вас, Кемпе, змінило всі мої плани, – сказав він. – Ви ж можете зрозуміти мене. Незважаючи на те, що трапилось, незважаючи на розголос, на втрату моїх книжок, на все, що я зазнав, у нас залишаються ще великі можливості, неймовірні можливості... Ви нікому не сказали, що я тут? – несподівано спитав він.
Кемп на мить завагався.
– Я ж дав слово, – відповів він.
– Нікому? – напосідав Гриффін. – Ані душі.
– Ага! Тоді... – Невидимець підвівся і, взявшись в боки, став походжати кабінетом. – Я зробив помилку, Кемпе, величезну помилку, взявшись за таку справу сам. Я марно витрачаю сили, час, такі нагоди! Сам! Просто дивно, як мало може зробити людина, коли вона сама. Щось там вкрасти, когось там поранити... і край... Я потребую, Кемпе, притулку, потребую помічника. Я мушу влаштуватися так, щоб спокійно їсти, пити, спати і не викликати ні в кого підозри. Я мушу мати спільника. Зі спільником, маючи їжу та відпочинок, – відкриваються тисячі можливостей. Досі я йшов навмання. Ось гляньмо, що дає невидимість і які труднощі вона породжує. Підслухувати й таке інше – це пусте, тебе ж чують. Красти вона допомагає, але мало. Впіймавши, мене легко ув’язнити. А зате впіймати вже важко. Невидимість корисна, власне, тільки у двох випадках: коли тікаєш і коли підкрадаєшся ближче. Особливо, коли вбиваєш. Хоч як добре озброєна людина, я можу обійти навколо неї, вибрати найвразливіше місце; вдарити, як схочу, сховатись, як схочу, утекти, як схочу.
Кемп погладив рукою вуса. Чи це йому видається, що хтось іде внизу?
– Ми повинні вбивати, Кемпе.
– Ми повинні вбивати... – повторив Кемп. – Я слухаю ваші плани, Гриффіне, але не згоден із вами, запам’ятайте це. Навіщо вбивати?
– Вбивати не з примхи, а розумно це робити. Справа ось у чому. Вони – так само, як і ми, – знають, що існує невидима людина, і ця невидима людина, Кемпе, мусить тепер установити царство терору. Так, так! Безперечно, вас це вражає, але саме це я й маю на увазі! Царство терору! Невидима людина мусить заволодіти якимось містом – вашим Бердоком, наприклад, – тероризувати його і скорити. Вона видаватиме накази. На це є тисячі способів, – скажімо, сунути клапоть паперу під двері. І всі, хто не коритиметься, загинуть; будуть вбиті й ті, хто оборонятиме їх.
– Гм! – буркнув Кемп, прислухаючись не до Гриффінових слів, а до стуку відчинюваних дверей. – Здається мені, Гриффіне, вашому спільникові тоді не позаздриш, – мовив він, вдаючи, ніби уважно слухає співбесідника.
– Ніхто не знатиме, що він – мій спільник, – запально заперечив Гриффін. – Тс! Що там унизу?– спитав він.
– Нічого, – заспокоїв його Кемп і раптом почав говорити голосніше і швидше. – Я не згоден з цим, Гриффіне, – сказав він. – Не згоден, зрозумійте мене! Навіщо мріяти про боротьбу з людством? Як можете ви сподіватися здобути щастя? Не будьте якимось самітним вовком, Гриффіне. Опублікуйте наслідки ваших досліджень... довірте їх людству або принаймні вашій батьківщині. Подумайте, що зможете ви зробити, мавши мільйон помічників.
Невидимець перебив його, простягуючи вперед руку.
– Хтось підіймається по сходах, – сказав він.
– Не може бути, – відповів Кемп.
– Дайте-но я гляну, – сказав Невидимець і з простягненою вперед рукою пішов до дверей.