Мандрівник витяг з рота люльку і, за своїм звичаєм, нервово постукав нею об ґрати каміна. На хвилину запала мовчанка, а тоді ми стали совати стільці та човгати ногами по килиму. Я відвів очі від Мандрівника в Часі й глянув на його слухачів: усі сиділи в тіні, а обличчя їхні були в якихось кольорових плямах. Лікар, здавалося, уважно розглядав господаря. Редактор утупив очі в кінчик своєї – шостої вже – сигари. Журналіст крутив у руках годинник. Решта, пригадую, сиділа нерухомо.
Редактор підвівся зі стільця й зітхнув.
– Шкода, що ви не пишете романів, – сказав він, поклавши руку Мандрівникові на плече.
– Ви не вірите мені?
– Ну...
– Гадаю, що не вірите.
Мандрівник обернувся до нас.
– Де сірники? – він запалив люльку і, попихкуючи нею, мовив: – Правду кажучи, я й сам якось не можу повірити... А проте...
Очі його з німим запитанням спинилися на двох побляклих білих квітках, що лежали на столику. Потім він повернув руку, якою тримав люльку, і обдивився ледь загоєні шрами на пальцях.
Лікар підійшов до лампи й пильно глянув на квіти.
– Які дивні у них маточки, – зауважив він. Психолог нахилився вперед і простягнув руку за квіткою.
– Нехай мене повісять, коли тепер уже не перша година! – скрикнув Журналіст. – Як же оце ми дістанемося додому?
– На вокзалі багато візників, – заспокоїв його Психолог.
– Цікава штука, – промовив Лікар, – я не можу визначити, до якого виду належать ці квіти. Можна взяти їх із собою?
Мандрівник у Часі спершу завагався, а тоді рішуче сказав:
– Звичайно, ні.
– Де ви дістали їх? Тільки скажіть правду, – не вгамовувався Лікар.
Мандрівник приклав руку до чола, ніби хотів затримати думку, яка могла зникнути:
– Їх поклала мені в кишеню Віна, коли я подорожував у Часі, – він озирнувся по кімнаті. – Все пливе перед очима. Ця кімната, і ви, і ця буденна атмосфера не вміщуються в моєму мозку. Чи й справді я зробив Машину Часу, чи то була тільки її модель? А може, це взагалі сон. Кажуть, що життя – це сон, часом дуже короткий, але сон, та інший такий вже не присниться. І звідки воно береться? Я мушу подивитися на Машину... чи існує вона!
Мандрівник швидко схопив лампу й подався коридором. Ми рушили слідом за ним. У лабораторії при мерехтливому світлі лампи ми виразно побачили Машину, присадкувату, незграбну, перекошену; вона стояла, вилискуючи бронзою, чорним деревом, слоновою кісткою та кварцом. Річ була абсолютно реальна – я навіть торкнувся її, щоб пересвідчитися. На слоновій кістці видно було брунатні плями та смуги, а на нижніх частинах висіли трава та мох. Один з брусів було зігнуто.
Мандрівник поставив лампу на лаву й помацав зіпсований брус.
– Отже, так і є, – сказав він. – Все, що я розповів вам, це правда. Шкодую, що примусив вас іти до такої холодної кімнати.
Він узяв лампу, і ми мовчки повернулися назад.
Потім він провів нас до передпокою й допоміг Редакторові одягти пальто. Лікар подивився йому в обличчя і, трохи повагавшись, зауважив, що він має втомлений вигляд. Мандрівник у Часі голосно засміявся. Пригадую, як він стояв в отворі дверей і казав: «На добраніч!»
Я їхав в одному кебі з Редактором. Він вважав, що все оповідання – талановита брехня. Що ж до мене, то я не мав про це власної думки. Історія ця була така фантастична й неймовірна, а сама розповідь – така правдива й серйозна. Я не спав майже всю ніч і вирішив наступного ранку знову відвідати Мандрівника. Мені сказали, що він у лабораторії. Я був добре обізнаний з будинком і попрямував туди. В лабораторії, проте, господаря не було. Якусь хвилину я дивився на Машину й доторкнувся рукою до важелів. Зараз же вся маса її захиталась, наче лист під подувом вітру. Це здивувало мене. Я згадав чомусь часи дитинства, коли мені забороняли торкатись деяких речей, і повернувся до вітальні, де зустрів нарешті Мандрівника. Він збирався виходити з дому. В одній руці у нього був фотоапарат, у другій – дорожня сумка. Побачивши мене, він усміхнувся і підставив для ручкання лікоть.
– Така мені морока з цією справою, – промовив він.
– Отже, то був не жарт? Ви й справді подорожуєте в Часі?
– Безперечно! – Він відверто подивився мені в очі. Чомусь він, видно, вагався, блукаючи поглядом по кімнаті. – Мені потрібно лише півгодини, – промовив він. – Я знаю, чого ви прийшли, й дуже вдячний вам за це. Ось кілька журналів. Почекайте до полудня, і я тоді доведу вам, що подорож у Часі – річ цілком можлива. Я привезу вам зразки і таке інше. Дозвольте залишити вас на короткий час.
Я погодився, ледве чи в ту мить збагнувши достоту його слова. Він хитнув головою й попростував коридором. Почувши, як стукнули двері лабораторії, я сів у крісло й узяв газету. Що він робитиме там до полудня? Раптом я пригадав, що о другій маю зустрітися з Річардсоном, видавцем, і, глянувши на годинник, побачив, що можу запізнитись. Я підвівся з крісла й пішов повідомити про це Мандрівника.
Взявшися за клямку, я почув якийсь дивний уривистий вигук, щось клацнуло й грюкнуло. Коли я переступив поріг, на мене війнуло вітром і задзвеніло розбите скло. Мандрівника в лабораторії не було. На мить мені здалося, що переді мною промайнула якась невиразна постать у вирі з чорного дерева та бронзи. Постать та була така прозора, що крізь неї я бачив лаву з розкладеними на ній кресленнями, та не встиг я протерти очі, як видіння зникло. Зникла й Машина Часу. Протилежний кінець лабораторії був порожній, і там повільно осідала хмарка пилу. Одна шибка у заскленому даху, очевидно, щойно розбилася.
Я остовпів. Було ясно – сталося щось незвичайне, але що саме, сказати я не міг. Поки я стояв так, двері з саду відчинилися, і в кімнаті з’явився слуга. Ми перезирнулися. Я потроху приходив до тями.
– Містер... вийшов звідси? – спитав я.
– Ні, сер, звідси ніхто не виходив. Я думав, що він тут.
Аж тоді я все зрозумів і, ризикуючи розсердити Річардсона, залишився чекати другої, може, ще дивнішої розповіді й тих зразків та фотографій, що їх Мандрівник обіцяв привезти з собою.
Тепер я починаю боятись, чи не доведеться мені чекати його до кінця життя. Мандрівник зник три роки тому і, як відомо кожному, не повернувся й досі.
Епілог
Нам лишається тільки гадати, чи повернеться він коли-небудь. Може, він понісся в минуле й потрапив до рук кровожерних, волохатих дикунів кам’яної доби. Може, його поглинули безодні крейдяних океанів або роздерли велетенські плазуни юрської доби. Можливо, він блукає тепер – якщо слово тепер тут доречне – заселеними плезіозаврами кораловими рифами чи пустельними берегами солоних морів тріасового періоду. А може, він подався до майбутнього, цього разу не такого далекого, коли люди ще залишилися людьми, але всі важкі проблеми сучасності вже спромоглися розв’язати. Я принаймні ніяк не можу повірити, що наш час, час невдалих експериментів, безладних теорій і всезагальних суперечностей – це і є кульмінаційний пункт в історії розвитку людства. Така, в усякому разі, моя думка.
Він же, – я знаю з наших розмов ще задовго до того, як з’явилася Машина Часу, – завжди ставився до поступу людства дуже песимістично. Ріст цивілізації уявлявся йому в безладному матеріальному накопиченні, яке неминуче мусить зазнати краху й знищити своїх творців. Але, коли воно й так, ми не маємо іншого вибору і повинні жити далі. Для мене майбутнє сповнене таємниць і загадок. Все в ньому – невідоме, крім деяких моментів, освітлених оповіданням Мандрівника.
На втіху собі я зберігаю дві чудні білі квітки, зів’ялі вже, почорнілі й ламкі. Вони свідчать, що й тоді, коли зникнуть розум і сила людини, вдячність і ніжність завжди будуть жити в серцях.
1895