Погода того дня була чудова. Уздовж вулиці стояли вряд десь дванадцять лотків і тир для стрільби, а на траві біля кузні – три жовто-коричневі фургони, і кілька мальовничо вдягнених чоловіків та жінок ставили ціль для метання кокосових горіхів. Чоловіки були в синіх светрах, дами – в білих фартухах і модних капелюшках з великими перами. Оджер із шинку «Червона лань» і містер Джегерс, швець, який торгував також старими велосипедами, натягували впоперек дороги гірлянду з прапорцями, – ту саму, що залишилася від святкування п’ятдесятиріччя королеви Вікторії.
А у вітальні, куди проходив тільки тоненький жмут сонячного проміння, Незнайомець, напевне, голодний, а може, й наляканий, пріючи у своїх пов’язках, розглядав крізь скло окулярів папери, дзвенів брудними пляшками і часом завзято кляв невидних зсередини хлопчаків, що товклися під вікнами. У кутку біля каміна лежало скло кількох розбитих пляшок, і в повітрі стояв їдкий запах хлору. Ось і все, що було відомо з розмов і з того, що побачили допитливі, увійшовши до вітальні.
Під полудень Незнайомець несподівано відчинив двері своєї кімнати і став на порозі, пильно дивлячись на трьох-чотирьох людей, що були в буфеті.
– Місіс Гол! – гукнув він.
Хтось боязко пішов покликати місіс Гол.
Вона з’явилася досить швидко, трохи задихана, але через те ще більше розлючена. Гол досі не повернувся. Вона давно вже обміркувала цю сцену і прийшла з маленькою тацею, на якій лежав неоплачений рахунок.
– Ви просите подати вам рахунок, сер? – спитала вона.
– Чому мені не приносили снідати? Чому не приготували мені нічого їсти й не озивалися на мої дзвінки? Ви гадаєте, я можу жити не ївши?
– А чому ви не сплатили мій рахунок? – відповіла місіс Гол. – Ось що хочеться мені знати.
– Я три дні тому сказав вам, що чекаю переказу і...
– А я три дні тому сказала вам, що не хочу чекати ніякого переказу. Вам нічого нарікати, що запізнюється сніданок, коли п’ять днів не сплачуєте рахунок.
Незнайомець вилаявся – коротко, але цілком виразно.
– Ви там не надто! – почулося з буфету.
– І я буду вдячна вам, сер, якщо ви свої лайки залишите при собі, – сказала місіс Гол.
Незнайомець зараз більше ніж будь-коли скидався на розлюченого водолаза в скафандрі. Всі присутні відчували, що місіс Гол бере над ним гору. І його подальші слова підтвердили це.
– Послухайте, моя мила... – почав Незнайомець.
– Я вам не «мила»! – огризнулася місіс Гол.
– Я ж казав вам, що не одержав іще переказу.
– Знаємо ми такі перекази! – сказала місіс Гол.
– Але ж у кишені в мене...
– Три дні тому ви заявили, що у вас на соверен не набереться.
– А тепер я знайшов ще трохи.
– О! – скрикнув хтось із буфету.
– Цікаво, де ви їх знайшли? – зауважила місіс Гол.
Це, очевидно, страшенно роздратувало Незнайомця. Він тупнув ногою.
– Що ви цим хочете сказати? – спитав він.
– Те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші, – відповіла місіс Гол. – І перш ніж я подам вам новий рахунок, або принесу снідати, або взагалі зроблю що-небудь для вас, ви мусите пояснити мені дещо, чого не розумію ні я, ні хто інший і що всі бажають зрозуміти. Я хочу знати, що зробили ви з моїм кріслом у вашій спальні, я хочу знати, як так сталося, що ваша кімната була порожня, і як опинились ви в ній знову? Хто спиняється в цьому будинку, той увіходить крізь двері: таке тут правило. А ви його порушили, і я хочу знати, яким способом ви ввійшли? Я ще хочу знати...
Незнайомець раптом підняв угору стиснені в кулаки руки в рукавичках, тупнув ногою і крикнув «годі!» з такою силою, що місіс Гол зараз же вмовкла.
– Ви не розумієте, хто я і що я таке? – сказав він. – Гаразд. Я вам покажу. Справді, покажу!
Він приклав долоню собі до обличчя, а потім відвів руку. На місці, де мала бути середина обличчя, зазяяла чорна порожнеча.
– Нате! – сказав Незнайомець.
Він ступив крок уперед і подав місіс Гол якусь річ, яку вона, вражена різкою зміною в його обличчі, механічно взяла в руки, але, глянувши на неї, заверещала, впустила долі і відсахнулась. Ніс – рожевий, блискучий ніс Незнайомця – покотився по підлозі.
Потім Незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті остовпіли. Він скинув капелюха і шарпливим жестом зірвав із себе перуку та бинти. Спершу вони не піддавались його зусиллям. Усі завмерли в жахливому передчутті. «О Боже!» – скрикнув хтось. Бинти й перука полетіли на підлогу.
Те, що постало перед їхніми очима, було страшніше за всякі сподівання. Охоплена жахом місіс Гол стояла, розкривши рота, а потім закричала й кинулась тікати з дому. Усі заворушилися. Вони готові були побачити все, що завгодно – шрами, каліцтво, якийсь відчутний жах... але – нічого? Бинти й перука пролетіли через коридор у буфет, перелякавши присутніх. Падаючи одне на одного, всі бігли сходами донизу. А на порозі вітальні, вигукуючи якісь безладні пояснення та жестикулюючи, стояла постать, схожа на людську до самого коміра пальта, а вище... не було нічого, зовсім нічого видимого!
Ті, що були подалі від будинку, почувши гамір та крики, глянули вздовж вулиці й побачили, як із заїзду «Карета і коні» прудко вибігають люди. Вони бачили, як упала місіс Гол, а містер Тедді перестрибнув через неї, щоб не спіткнутися; потім почули страшні зойки Міллі, яка, почувши гамір, вийшла з кухні й наштовхнулася на безголову людину. І всі, хто був у той час на вулиці – продавець солодощів, власник балагана для метання кокосових горіхів та його спритний помічник, хазяїн гойдалки, хлоп’ята, сільські франти, причепурені молодиці, поважні фермери у блузах, циганки у фартухах, – кинулися бігти до заїзду. За короткий проміжок часу перед будинком місіс Гол зібралась юрба – людей із сорок. Їх все більшало, всі метушилися, галасували, розпитували і висловлювали різні здогади. Кожному неодмінно хотілося говорити, але ніхто нікого не слухав. Кілька людей підтримували місіс Гол, що була майже без пам’яті. Над загальною колотнечею чулася розповідь одного горлатого очевидця.
– Перевертень!
– Що ж він накоїв?
– Невже поранив служницю?
– Здається, кинувся на неї з ножем!
– Не так, як то кажуть. А справді у нього нема голови!
– Нісенітниця! Це – просто якийсь фокус!
– Тільки-но поскидав свої бинти...
Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп утворив клин, гостряк якого біля входу займали найвідважніші.
– Він на хвилинку спинився. Аж тут скрикнула служниця, і він обернувся. Я бачив, як майнула її спідниця, і він побіг слідом за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці, із скибкою хліба в другій і став, так, наче вдивлявся в щось. Це було щойно. Увійшов він у ці двері. Голови в нього немає зовсім. Ви трохи пропустили, а то б самі...
Ззаду сталося якесь заворушення, і промовець замовк, даючи пройти невеличкому гурту людей, що впевнено прямував до будинку. На чолі гурту виступав містер Гол, дуже червоний і рішучий, далі містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, і, нарешті, обережний містер Воджерс. У них був наказ арештувати Незнайомця.
Натовп галасував, переказуючи їм суперечливі останні дані.
– З головою він чи без голови, але я маю наказ арештувати його і арештую, – заявив Джеферс.
Містер Гол піднявся сходами, підійшов до дверей вітальні й побачив, що вони відчинені.
– Констеблю, – сказав він, – виконуйте ваш обов’язок. Джеферс ступив у кімнату, слідом за ним – Гол, останнім – Воджерс.
У тьмяному світлі вони побачили безголову постать у рукавичках, що в одній руці тримала недоїдену скибку хліба, а в другій – шматок сиру.
– Це він, – посвідчив Гол.
– А то що за витівки? – пролунав роздратований голос із порожнечі над коміром постаті.
– Ви – надзвичайно дивний постоялець, сер, – сказав містер Джеферс. – Але з головою ви чи без голови, а я маю наказ арештувати вас, і обов’язок – це обов’язок.