Прочитане на вечорі проголошення літературної нагороди
за 1935 р. дня 30 січня 1936 р.
Трохи жаль, що не можу особисто бути на сьогоднішньому зібранні. Та жаль той остуджую думкою, що, може, краще так. Може, ті самі обставини, що не дозволяють мені особисто явитися тут, роблять мені прислугу, якої я навіть не догадуюся? Адже рішення літературного жюрі не було тільки для мене одної несподіванкою. І тому, може, я не хотіла б так ще засвіжа попадати в цей фермент признавання рації та її заперечування.
Відзначення, що мене зустріло, вважаю за дуже велику честь для себе. Таку велику, що аж бентежить. Не обіцяю нічого наперед. Аж занадто добре здаю собі справу з того, як зобов’язує таке відзначення перед своїми й чужими. Скажу тільки те, що з моментом, коли приняла вістку про це відзначення, я постановила собі не тільки писати, але й працювати над написаним чи задуманим.
Тепер хочу працювати над тим, що задумаю написати, та чи вийде це на користь, чи шкоду моїм речам – покаже час і критиків слово.
З дотеперішньої критики – від найліпшої, через застережну, аж до тої, що не признає мойому «Химерному серцю» рації існування в літературному світі, – скористала я дуже багато. Ні до одного з критиків, що досі сказали що-небудь про мої книжки, не маю найменшої врази за несправедливий осуд, бо кожний з них із свого становища мав рацію. Може, навіть і той, що критикував не мене, але попередню критику на мою книжку.
Зрозуміло й природно, що при найліпшій волі не можу взяти під увагу всіх домагань критиків різних напрямків і всім їм старатись у майбутньому догодити.
Постараюсь відділити злобне й офіційне (під цим словом розумію те, що ті критики мусили написати з огляду на тенденцію і напрямок журналу, де була друкована їх критика на мене) від здорового й критичного – і засвою собі те останнє.
Одне знаю наперед, що скоріше перестала б писати, ніж дала б себе наломити силоміць до чогось, що не відповідало б моїм поняттям про літературу.
Роблять мені докори, що я не торкаюся національних чи суспільницьких проблем. Це правда, хоч докори й не слушні. Можливо, що якби наші письменники з більшим пієтизмом і з більшим почуттям відповідальності ставилися до національних проблем у літературі, то я теж була б зважилася торкнутися їх. Поки що ще не можу зважитися. Вважаю, що ці справи заважні й засвяті, щоб писати про них як-будь. Боюся, що перо моє ще замало вироблене й загартоване на них. Одначе кажу щиро, так, як кажеться довіреним приятелям, що коли б я й хотіла бути замітнішою письменницею, то тільки тому, щоб зробити своєю працею прислугу українській культурі.
1936
У АНДРІЯ ЧАЙКОВСЬКОГО
Спомини письменника про Івана Франка
Вже здавна маю обіцянку товариша по перу представити мене при нагоді особисто Андрієві Чайковському. З одної сторони, хотілося б мені, щоб ця нагода прийшла випадково, якось сама собою; з другої сторони, побоююсь, що при такій «зовсім випадковій» нагоді письменник не зверне навіть уваги на мене, і я... «знаючи особисто» Андрія Чайковського, не матиму змоги почути хоч би одного його речення, зверненого до мене.
Аж трапляється прекрасна нагода. У червневому числі «Світу молоді» треба І. Франка пом'янути. Пан І. 3. піддає думку попрохати Андрія Чайковського розказати що-небудь із своїх споминів про Івана Франка, з яким письменник жив у близьких взаємовідносинах.
Назначаємо день. Обіцяю собі не відступити від того терміну, хоч би мали там громи бити. Випадок хоче, що того дня, коли вибираємося на візит, якраз на дворі ллє так, як би хтось збиточний діру в небі провертів.
Застаємо письменника за рукописами. Трохи ніяково, що перешкодили в роботі. Але ввічливість, з якою вітає нас письменник, розвіває всякі сумніви. Кілька слів – і ми відразу наче добрі знайомі. Кажемо, чого прийшли.
– Про Франка різне говорять тепер... але треба вміти відрізнити Франка-людину від Франка-творця... У приватному житті був це любий, золотий чоловік. Було справжньою насолодою поговорити собі з ним: не одного можна було навчитись...
Зворушлива була його любов до дітей. Пригадую собі, верталися ми фірою раз з прогулки з Краснопущі під Бережанами: я з двома синами й Франко. Франко брав їх на руки, хоч хлопці були вже досить великі; вколихуючи, співав їм колисанки, аж хлопці поснули.
Його подружнє життя не було щасливим, і це дуже погано відбилося на його рівновазі духу. Я й не дивуюсь, що при кінці свого життя цей великий чоловік починав уже тратити притомність духу.
Пригадую собі, що на одному з'їзді письменників якимсь чином знайшлася і його перша велика любов – Ольга Р[ошкевич]. Франко багато зусиль вложив в освіту тієї дівчини, засипав її все книжками, й дівчина прихильно відносилася до нього. Але батько дівчини, з тих, що на себе «ми» говорили, оперся, що не дасть доньки за «соціаліста». Отож на тому з’їзді зустрілись вони (обидвоє вже одружені). Ми стояли збоку й не могли налюбуватись тією сценою: я ще ніколи не бачив Франка з таким сіяючим лицем, ще ніколи не бачив так багато щастя на його обличчі, як тоді, коли розмовляв він з тією жінкою.