– Зв’язок є.
Еван запитав:
– Який завбільшки цей ваш Материн Спочинок?
Ричер відповів:
– Дуже маленький.
– Чому він так називається?
– Цього ніхто не знає.
– Як обшук такого маленького містечка може затягнутися на три дні?
– Залежить від того, наскільки ви є старанними в пошуках. Можна провести й три тижні, блукаючи навколо, відчиняючи кожні двері та зазираючи під кожен кущ. Саме про це я зараз і думаю. Це наче стерта картина. Наче розслідування якимись застарілими методами. Слід, на який натрапила телефонна компанія через того типа з об’єднання; розклади поїздів; припущення, залишився він на потягу чи зійшов із нього; фізичний пошук фізичного місця. Час та простір. Сталь та залізо. Черевики та нічні заклади. Розумники назвуть це аналогією.
– Гадаю, іноді саме так і має бути.
– Але ми чули, що Пітер був схиблений на Всесвітній Мережі. Він телефонував науковому журналістові з Лос-Анджелеса цілих дев’ятнадцять разів, щоб про це поговорити. Це зовсім інша справа? Як це може стосуватися місця, в якому навіть немає стільникового зв’язку?
Сестра Мак-Кенна відповіла:
– Це не інша справа, а паралельна. Він гадав, що вона йому зможе дати уявлення про місцезнаходження Майкла. Він думав, що Майкл міг спілкуватися зі схожими людьми на секретних сайтах. Можливо, він прямував кудись, маючи на це певні причини. Можливо, він це з кимось обговорював. Якийсь час ми покладали на містера Вествуда дуже великі сподівання. У нього могла бути розгадка до справи. Проте Пітер був дуже наполегливим. А наполегливість може призвести і до поганих наслідків. Як ви і сказали, дев’ятнадцять дзвінків. Я намагалася його попередити.
– То він знайшов ті сайти?
Сестра Мак-Кенна сказала:
– Піду принесу ще чаю.
Вона встала і підняла із кофра глек, а глек зачепив телефон, і той почав крутитися на місці, при цьому пластик безперешкодно ковзав по шкірі. Ричер побачив охайний почерк і напис, зроблений олівцем, який також повільно крутився, наче спиця велосипеда, що сповільнював свій рух. Регіональний код 408 і ще сім цифр.
Фенікс, Аризона. Куди ми їдемо.
Ми вже в дорозі.
Час бути насторожі настає просто з цієї миті.
Півшматочка торта.
Він сказав:
– Еване, можна поставити вам особисте запитання?
Доктор Лейр зробив те, що й більшість людей, яких застають за таким проханням, а саме: на якусь мить він спантеличено замовчав, після чого знизав плечима із виразом удаваної безневинності й відповів:
– Звісно.
– Ви тримаєте в будинку зброю?
– Це має значення?
– Просто цікавлюсь.
– Якщо хочете знати – так.
– Я можу на неї глянути?
– Це дуже дивне прохання.
Його донька Емілі, яка сиділа, заклавши ногу на ногу, зробила півоберта і почала спостерігати за цим обміном фраз, переводячи погляд з одного обличчя на інше, наче в тенісі. Те саме робила Ченґ.
Ричер запитав:
– Ваша зброя в спальні?
Лейр відповів:
– Якщо хочете знати – так.
– Краще її тримати в коридорі. Вторгнення в будинок посеред глупої ночі трапляються дуже рідко. Плюс ви будете ще занадто сонними для того, щоб адекватно відреагувати. Ви праворукий?
– Так.
– Тоді найкраще тримати зброю за шість футів від входу, по правий бік. У шухляді або шафці. Або ж на легкодоступній висоті в декоративній вазі. На столі. Думаю, так було б значно краще.
– Ви ще й консультант із безпеки?
– Ми намагаємося пропонувати якомога більше послуг.
Втрутилась Емілі:
– Тату, він має рацію. Спальня – це просто безглуздо.
Ченґ сказала:
– Фактично, ми радимо вам заховати по одному предмету вогнепальної зброї в кожній зоні будинку. Звісно, у спальні, але, окрім неї, ще й у кухні, у вітальні, у передпокої біля входу, і на горищі, якщо воно у вас є, у підвалі, якщо він у вас є, а також у гаражі.
Емілі запитала:
– А де найкраще заховати, якщо маєш лише один пістолет?
Ричер почув: «Маєш лише один».
– Вирахуйте самі, – відповіла Ченґ. – Більшість проблем з’являються через вхідні двері.
– Серйозно? – перепитав Лейр. – Мені його переховати?