Тоді вони зачинили за собою двері і пішли вздовж коридору, минаючи фото на стіні та прямуючи до вітальні. Спочатку на їхньому шляху трапився хлопець із першої бази, але він упав під дуже невдалим кутом. Його глушник лежав у калюжі крові, яка текла з того, що залишилось від його голови, а у глушниках всередині є набивка та дуже тонкі перегородки, з яких кров сочитиметься довіку, тож вони пройшли повз нього далі. До третього парубка потрібно було діставатися обхідним шляхом, тож Ченґ нагнулася перед другим хлопцем, який виступав у них промовцем, і підняла його «Руґер», забувши про те, що називала себе офісним планктоном.
А тоді вона зупинилася й прошепотіла:
– Ричере, здається, цей іще дихає.
42
Ричер присів біля тіла, що перебувало в горизонтальному положенні. Ченґ опустилась на коліна біля нього. Хлопець лежав на спині, його ноги були вивернуті назовні, а руки безладно розкидані. Він утратив свідомість. Або ж перебував у глибокому шоці чи навіть впав у кому. Або навіть усе перелічене вище. Його шия була просто в жахливому стані. Половини її взагалі не було на місці. Він пахнув брудним одягом, потом та металевим присмаком крові. Він пахнув смертю. Але чутно було його уривчасте дихання та слабкий пульс.
– Як це взагалі можливо? – прошепотів Ричер. – З нього ж вилетів шматок м’яса, завбільшки зі стейк із пивбару.
– Вочевидь, цей шматок не був життєво необхідним, – прошепотіла у відповідь Ченґ.
– Що ти пропонуєш робити?
– Я не знаю. Ми не можемо викликати «швидку». Вони привезуть із собою копів. Вони завжди так роблять, якщо є жертви стрілянини. Нам це не додасть переваги. Проте цей тип має справді поганий вигляд. Йому потрібен хірург-травматолог, і то якнайскоріше.
– Еван – лікар.
– Але який? Він лише погляне на нього, а тоді сам теж подзвонить у «швидку». Негайно. А після цього він зателефонує ще й копам. Тієї ж миті. Він і так непевно поставився до цієї ідеї з тридцятьма хвилинами.
– Ми можемо піти геть і залишити цього хлопця тут. Хто про це дізнається?
– Занадто жорстоко стосовно Евана. Потенційно. Цей тип може протягнути ще тридцять хвилин. І тоді історія може набути розголосу. Він стане лікарем, який проігнорував людину при смерті лише для того, щоб мати змогу пересидіти у своїй спальні.
Ричер притиснув пальці до шиї хлопця, до тієї її частини, яка була цілою, над самою раною. Він обхопив його шию кінчиками пальців з обох боків, притиснувши їх до ділянки за вухами та в місці сходження щелеп. Він так там їх і тримав.
Ченґ запитала:
– Що ти робиш?
– Перетискаю артерії, які допомагають живити його мозок.
– Ти не можеш цього зробити.
– То що, вбити його вперше було нормально, а добити – уже погано?
– Це неправильно.
– Зате це видавалось правильним першого разу, коли він був гамнюком, який збирався зґвалтувати тебе під дулом пістолета. З того часу він змінився? Може, він став святим мучеником, якого ми повинні негайно доправити до лікарні? Коли це сталося?
– Скільки часу це займе?
– Недовго. Він був уже в поганому стані, коли я це затіяв.
– Це так неправильно.
– Ми робимо йому послугу. Наче коню зі зламаною ногою. Ніхто вже не зможе вилікувати його шию.
І тут у неї задзвонив телефон. Чітко і ясно. Різко. Вона вправно його дістала, відсунулась убік та відповіла на дзвінок. Вона слухала. Вона шепотіла. А тоді вона відключилась.
Ричер запитав:
– Хто це був?
– Вествуд приземлився у «Небесній Гавані».
– Чудово.
– Я сказала, що ми йому передзвонимо.
– Так буде краще.
– Сім’я могла почути дзвінок телефону. Вони знатимуть, що ми досі тут.
– Вони подумають, що це дзвонить телефон у одного з цих хлопців. У кишені. Вони просто проігнорують дзвінок.
– Він уже мертвий?
– Майже. Це дуже спокійна смерть. Наче впадаєш у сон.
Тоді він відсунувся назад, перевірив пульс і не знайшов його. Він сказав:
– Час іти.
Їхня машина стояла на узбіччі за сто ярдів від них, бо коли вони приїхали, то було найближчим вільним місцем. А коли потік інших авто зник, то залишив цю машину наодинці. Вона була єдиною. Ченґ сіла за кермо. Вона розвернулась на дорозі і поїхала у тому самому напрямку, звідки вони й приїхали. У містечку було тихо. Всі потерпали від спеки. Повітря мерехтіло перед очима, граюючи синіми та золотистими відтінками, мов вода.
Обидва шлагбауми біля воріт були підняті вгору. Обидві труби, розфарбовані червоними смугами, тепер були у вертикальному положенні. Наче жирна пташка, яку підготували до запікання. Ворота були відчиненими, шлях був відкритим як назовні, так і всередину. За склом нікого не було.