– Скільки він іще тут просидить?
– Це досить велика сигара. Хоча, можливо, він викурює лише потроху за один раз.
– Кращого шансу нам не випаде.
– І зволікати в нас немає часу.
Ричер нічого не відповів.
Товстун вів далі свою розмову. Можливо, ситуація стала більш напруженою. З кожним словом він усе більше хитав головою. Жирові складки в нього на шиї почали труситися. А решта його тіла залишалася непохитно спокійною. Він не був пристосований до жестикуляції.
– Гадаю, він уже завершує. Готується зробити висновок. У нас мало часу. Потрібно приймати якесь рішення.
Ченґ нічого не відповіла. А за мить вона сказала:
– Зачекай.
Вона підняла свій телефон, і Ричер побачив, як пейзаж перемістився на екран. Тротуар, рожева огорожа, відчинені ворота. Трохи дивний та нестійкий кут огляду. Режим фото. Тоді в кадр потрапили сміттєві баки, штучний газон і товстун.
Вона торкнулася екрана, і з телефону долинув такий самий звук, як від затвору об’єктива на фотоапараті. Тоді вона прогорнула сторінку, торкнулася екрана, щось надрукувала, тоді знову натиснула на екран, і з телефону долинув звук: «вжжж!» Вона сказала:
– Я попрошу мого інформатора ідентифікувати для мене особу на цьому зображенні.
Ричер сказав:
– Їй краще поквапитись. Довго чекати ми не можемо.
Товстун продовжував говорити, трусити головою, а потім і своїм жиром. Хлопець у хустині продовжував мужньо все вислуховувати. Тоді пальці товстуна почали шкрябати верхню дощечку на лавці. Мабуть, це був початок довгої та складної процедури, яка мала на меті підняти його з лавки.
Ричер сказав:
– Ми його втрачаємо.
Товстун кинув свою сигару на землю. У Ченґ задзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді сказала:
– Ой, та ну!
– Що?
– Вона хоче, щоб я збільшила зображення. Вона хоче більший план.
– Це що їй, Верховний Суд?
Вона знову підняла вгору телефон, зробивши при цьому якийсь рух пальцями, протилежний до стискання подушечок пальців, і збільшила товстуна настільки, наскільки це було можливим, після чого зафіксувала його в центрі екрана і зробила фото. Ричер обернувся, щоб дістати з підлоги під заднім сидінням «Руґер». Про всяк випадок. Вони знову почули звук її «вжжж», коли вона відправляла своє повідомлення, чи електронний лист, чи що б воно там не було. Він тримав зброю внизу і ухитрився таким чином протягнути її між сидіннями та покласти собі на коліна. Солідна зброя. Нічого помпезного. Наче вогнепальний еквівалент скромного седана. Як той шевроле із прокату, у якому вони зараз сиділи. Глушник до нього зробили на ринку запчастин, а оправу виготовили на замовлення. У магазині бракувало двох патронів. Тих, що потрапили в старенького чоловіка у вартівні. Один у голову і один у груди. «Бажаю вам приємного вечора».
Ричер продовжував чекати. Товстун тим часом подався своїми стегнами вперед. Видно, у нього була своя спеціальна техніка. Він збирався підважити себе, наче дощечку, а потім допомогти собі руками набути стоячого положення. Або він міг штовхнути себе, поклавшись на те, що зможе втримати рівновагу і покотитися собі далі. Жоден із цих маневрів не виглядав простим. Проте вони обидва були досить реальними. Не провів же цей тип усе своє життя на одному й тому ж місці. Ричер нагадав:
– У нас немає часу.
Але тоді раптом заговорив хлопець із латиноамериканською зовнішністю. Можливо, це було щиросердне зізнання, повне жалю та каяття, повне обіцянок про майбутні зміни, і воно було висловлено у короткій формі та вихованим тоном, але, очевидно, було в цих словах щось таке, що товстун хотів спростувати або прокоментувати, тому що він одразу ж відкинувся назад, зробивши це ще більш незграбним та безладним рухом, ніж до цього. І вони повернулися до розмови.
У Ченґ знову продзвенів телефон. Вона поглянула на екран. Тоді промовила:
– Тепер ми стовідсотково можемо бути певні, що це Мерченко.
43
Вона проїхала по дорозі ще близько двадцяти ярдів, після чого зробила розворот від одного боку тротуару до іншого і повільно поїхала назад, плавно зупинившись на узбіччі всього лишень трохи не доїжджаючи до тієї лінії, звідки їх можна було б бачити з прочиненої половинки воріт. Це все одно залишало Ричерові шістдесят футів до його мішені. Двадцять до воріт і ще сорок через подвір’я. Правий поворот. Він відчинив двері зі свого боку і вийшов з авто. Пістолет із глушником приховати було неможливо, тому він просто притиснув його до себе вздовж тіла, зброя була довгою та загрозливою на вигляд і займала всю довжину від середини стегна до середини литок. Достоту недвозначно виглядало. Але її звукові переваги точно були цього варті, сподівався Ричер, думаючи про те, що вони зараз знаходилися недалеко від центру шостого за величиною міста Америки, та ще й у робочий час.