– Ми думаємо, що цього типа там убили.
– Якого типа?
– На самому початку. Канавокопачем.
– Ківера?
– Так, Ківера. Навіщо когось убивати через хобі? Мусить бути щось іще.
– П’ятий рівень може бути присвячений якимось особливим товарам. Це може вартувати більшого.
Ричер поглянув на екран. Пошук досі тривав. Сім хвилин уже минуло. Він сказав:
– Я намагаюсь уявити, що там могло бути такого особливого. Такого, щоб вартувало грошей Мерченка.
Хлопець із Пало-Альто сказав:
– Я співчуваю їм усім.
Ричер відповів:
– Я також. Я розумію сенс припиняти спалювання будинків за допомогою грилів. Проте стосовно всього іншого, ми повинні їм дозволити робити те, що вони вважають за потрібне. Вони ж нікого не просили народити їх на цей світ. Це наче повернення придбаного светра назад до магазину.
Ченґ зауважила:
– За винятком того, що це не буде ні просто, ні важко, що якоюсь мірою зобов’язує нас поставити певну межу. Із цим усі згодні?
Вествуд відповів:
– Це саме те, чого я боявся. Це вже переходить до дискусії про етичні проблеми. Я міг би написати це у своєму офісі. Маючи цілий місяць у запасі. Немає жодного сенсу витрачати гроші на подорожі. Мені за це можуть надерти зад.
Минуло дванадцять хвилин. Вони взяли собі напої, які їм не зовсім подали, а які вони самі забрали з кухні. Кухня виглядала в стилі ретро. Такі місця Ричер слабо пригадував зі свого далекого дитинства. Родини розкидані по десятках різних місць у цілому світі, за вікном у всіх різна погода, проте шафки на кухні у всіх однакові. Деякі матері починають свій ранок із того, що взірцево відмивають кухонні меблі дезінфікуючими засобами, проте Ричерова матір була француженкою і вірила у набутий імунітет. Що, власне, таки спрацьовувало. Хоча одного разу його брат таки захворів. Але причиною тому, найімовірніше, став ресторан. Він тоді саме починав зустрічатися.
Ченґ запитала:
– З тобою все гаразд?
Він відповів:
– Усе нормально.
Минуло вісімнадцять хвилин. Вони повернулися до кімнати, і годинник у його голові продовжив свій хід. Дев’ятнадцять хвилин. Хлопець із Пало-Альто сказав:
– Ми не погодили ставку. Для закладу.
Ричер запитав:
– А першого разу ми про що домовлялися?
– А ми й не домовлялися.
Минуло двадцять хвилин. Ричер сказав:
– Ми не хочемо зловживати вашою гостинністю.
Хлопець відповів йому:
– Програма от-от закінчить роботу. Я кращий хакер, ніж вони.
– Скільки тривав ваш найдовший пошук?
– Дев’ятнадцять годин.
– Що ви знайшли?
– Розклад дня Президента на сайті для вбивць.
– Сполучених Штатів?
– Його самого. І розклад був дійсним на той момент, коли я починав пошуки.
– Ви його комусь повідомили?
– У цьому полягала дилема. Я не надаю безкоштовних послуг громадянам. Власне, більше там ніякої інформації не було. Той сайт, який мені вдалося знайти лише за дев’ятнадцять годин, мав стільки дзеркал та обманок, що сервери могли з таким самим успіхом знаходитися на Венері чи Марсі. Але Секретні Служби не сприйняли би таку інформацію за правдиву. Вони б перекопирсали всі мої речі, їх би оглянути їхні люди. А ще б вони приблизно з рік за мною наглядали, проводячи зі мною бесіди та консультації. Тож ні, я про це нікого не повідомив.
– І нічого не сталося?
– Слава Богу.
Двадцять сім хвилин.
Пошук досі тривав. А тоді він припинився. Екран монітора змінився списком посилань.
47
У списку посилань був один уніфікований показник ресурсу для веб-сайту Материного Спочинку, ще чотири субсторінки і одне зовнішнє посилання, яке хлопець із Пало-Альто захотів перевірити в першу чергу, тому що йому воно здалось незвичним. Йому вдалося знайти одинокий коментар із чату, зроблений дописувачем під логіном «Кров». Він написав: «Я чув, що в Материному Спочинку є класна штука». Цей допис знаходився на одному захищеному ресурсі, який хлопець не розпізнав. Контекст був незрозумілим. Але це не був ресурс для самогубців. Він належав якійсь іншій спільноті. За відчуттями, це були ентузіасти. Інших даних не було. Глухий кут. Хлопець із Пало-Альто сказав:
– Ми звернемось одразу до материнського ресурсу. Ніякого каламбуру.
Він не користувався мишкою. Для цього типу програмного забезпечення вона була зайвою. Лише друковані директиви. Здавалося, що цьому юнакові таке до вподоби. Старомодно. Він був ще старої школи. А ще він був швидким. Його білі як смерть пальці бігали по клавіатурі то вниз, то вгору. Їх майже неможливо було розібрати.