Вони заселилися в номери, причепурилися та зустрілися в ресторані за вечерею. Це було красиве приміщення із безліччю білих як сніг лляних скатертин. Усі сиділи по двоє або по четверо. Лише вони були втрьох. Навколо них відбувалися побачення або ділові зустрічі. Вествуд зайшов в Інтернет зі свого телефону й повідомив:
– Щороку в Америці відбувається сорок тисяч самогубств. Кожні тринадцять хвилин. За статистикою, у кожної людини є більше шансів убити саму себе, ніж когось іншого. Хто б міг подумати?
Ченґ відповіла:
– Якщо кожні дев’ять днів п’ятеро з них скористаються послугами консьєржа в Материному Спочинку, це дві сотні на рік. Як у записці Ківера. Двох ми вже бачили.
Ричер запитав:
– Скільки ти б за це заплатила?
– Сподіваюсь, мені не доведеться цього робити.
– Якщо це коштує п’ять сотень баксів для того, щоб зробити це самому в ліжку, то що було б у такому разі вигідним? Уп’ятеро більше? Скажімо, п’ять тисяч?
– Можливо. Для того щоб трохи себе потішити. Щось на зразок походу в спа-салон замість того, щоб самому підпилювати собі нігті.
– Це дало б мільйон на рік. Краще, ніж заїхати в око широкою палицею.
– Але?
– Запропонований їм на цей тиждень «чорний список» складався із Ківера, Мак-Кенна, тебе, мене і сімейства Лейрів. Семеро людей. Що, вочевидь, не було для них проблемою, оскільки вони найняли того українського крутелика для важкої роботи. Це досить непогана реакція заради мільйона доларів.
– Людей убивають і за долар.
– На вулиці під час нападу паніки. Але не виконуючи стратегічний наказ. Я думаю, тут ідеться про щось більше ніж мільйон баксів. Проте я не знаю, як це пояснити. Люди б не платили їм по десять чи двадцять тисяч. Чи навіть більше. Чи платили б? За них вони можуть придбати собі власне шевроле, випущене в 70-х. Або вони могли б придбати садовий сарай та просвердлити в ньому діру.
– Це ж необов’язково має бути розумне рішення. І головна його суть саме в тому, щоб не купувати власне стареньке шевроле. Це його основне завдання. Повний сервіс.
– То скільки б вони могли за це платити?
– Я не знаю. Мені складно це уявити. Уявити, що ти заможна людина і хочеш піти з цього світу. Остання розкіш. На задньому плані в тебе стоять обачні та розсудливі люди, які стежать за тим, щоб усе пройшло добре. Турбота і увага, і навіть тримання за руку. Звісно, це ж головна подія у твоєму житті. Ти готовий заплатити їм таку ж суму, яку витратив на своє авто. А воно в тебе, мабуть, марки «мерседес» чи «BMW». Припустімо, тисяч п’ятдесят. Чи навіть вісімдесят. Або й більше. Що я маю на увазі: а чому б ні? Ти все одно не зможеш забрати його із собою на той світ.
Вествуд запитав:
– Коли ми туди поїдемо?
Ричер відповів:
– Коли в нас буде план. Це тактичний виклик. Наче наближення до маленького острова у відкритому морі. Там настільки рівна місцевість, наче це більярдний стіл. Ті їхні елеватори для зерна – найвищі предмети на цілий район. Я певен, що в них там є всілякі драбини й містки для технічного обслуговування тих елеваторів. Вони виставлять там чергових. Вони побачать нас іще на відстані десяти хвилин ходу звідти. А якщо ми поїдемо туди потягом, вони всі вишикуються на рампі, очікуючи на нас.
– Ми можемо приїхати туди вночі.
– Вони все одно побачать світло фар за декілька миль.
– Ми можемо їх вимкнути.
– Тоді ми самі не будемо бачити, куди нам їхати. Там уночі безпросвітна темрява. Це ж сільська місцевість.
– Але ж дороги прямі.
– На додачу до всього, у нас немає зброї.
Вествуд нічого на це не відповів.
Після вечері Вествуд пішов до свого номера, а Ричер і Ченґ вирішили прогулятися по набережній Ембаркадеро. Ніч видалась прохолодною. У буквальному сенсі, тут було вдвічі холодніше, ніж у Феніксі. Ченґ була одягнена лише у футболку. Вона йшла, тісно притулившися до нього, щоб зігрітися. Це зробило їх незграбними на вигляд, наче вони стали якимось триногим створінням.
Ричер запитав: