– Це був дуже дивний готель. Лише в Сан-Франциско таке може бути, гадаю. Увесь час, поки я приймав душ, я чув через вентиляційний люк, як якийсь чоловік декламує «Ґеттісбурзьку промову».
49
Політ минув добре, а готель «Оклахома-Ситі», який забронювала для них «Лос-Анджелес Таймс», був давньою тришпилевою будівлею, яку спорудили сто років тому і яка виглядала трохи старомодною, хоча її врятувала реставрація десять років тому. Тут було непогано в усіх аспектах, а ще тут надавали майже всі послуги, які хотілося отримати Ричерові. Він сказав Ченґ:
– Підійди до консьєржа і скажи йому, що ти одна з тих людей, хто любить вивчати місто, обходячи його вздовж і впоперек. Але повідом йому, що тебе надзвичайно турбує безпека. Запитай у нього, чи є тут щось таке, чого б тобі варто було остерігатися.
Вона повернулася через десять хвилин із паперовою туристичною картою, надрукованою в тисячі примірниках для якогось з’їзду і позначеною консьєржем за допомогою кулькової ручки. Деякі бідні райони були відокремлені широкою синьою лінією. Місця, куди не слід ходити. Наче план Східного Берліна, намальований на серветці в давні часи. Одна окрема ділянка також була відокремлена, ще й виділена настільки сильно вималюваним знаком «Х», що він аж продірявив сторінку.
Ченґ сказала:
– Він порадив мені не ходити туди ні вдень, ні вночі.
– Саме те, що мені потрібно, – відповів Ричер.
– Я піду з тобою.
– Я на це і розраховував.
Вони поїли досить рано, такий собі обідній еквівалент бранчу. Прості інгредієнти, подані у вишуканій формі. Кава була доброю. Після того вони ще годину зачекали до заходу сонця. Довгий день на рівнинній місцевості добігав кінця. На вулиці увімкнули ліхтарі, а на машинах – фари. Шум у барі змінився з обідньої тиші на вечірній гомін.
Ричер сказав:
– Пішли.
Шлях був довгим, тому що засновники міста саме так отримували вигоду зі своїх справ. Свій бізнес потрібно було оберігати. Тому та межа міста, де вже не було ніякої цивілізації, була за багато кварталів звідси. Навіть рух на вулиці змінювався, поки вони йшли. Спочатку вони бачили випадкових метушливих робітників, які жваво поспішали додому, а потім цих робітників замінили представники зовсім іншої, нижчої культури, які наче гронами звисали зі своїх дверних проходів, не займаючись практично нічим у житті. Деякі магазини після закриття були затулені віконницями, деякі виглядали так, наче вони стояли, забиті дошками уже багато років, проте були й такі, що досі працювали й чимось торгували. Їжа, газовані напої, сигарети.
Ченґ запитала:
– З тобою все гаразд?
– Нормально, – відповів Ричер.
Він рухався, керуючись своїми інстинктами, шукаючи те місце, де могли б збиратися люди, а машини хоча б на деякий час паркувалися у два ряди. На узбіччі стояло декілька машин, ще декілька їхало дорогою. Там були і прокачані японські купе, і авто з низькою посадкою, і велетенські старі седани-авіаносці марок «бьюїк», «плімут» і «понтіак». У деяких авто були зроблені на замовлення зміни, наприклад, поставлені великі колеса з хромованим ободом, хромовані труби і синє підсвічування рами знизу. Одне авто було опущено на висоту талії, його мотор стирчав через діру в панелі капота, у такому ж вертикальному стані, як і установка для буріння нафтових свердловин, а ще в ній був великий чотирикамерний карбюратор і величезний хромований повітряний фільтр на рівні даху.
Ричер зупинився та почав розглядати авто. Він сказав:
– Мені потрібно ще раз поглянути на ці знімки із супутника.
Ченґ запитала:
– Навіщо?
– З ними щось не так.
– Що саме?
– Я не знаю. Щось у якомусь закутку мого мозку мені це вказує. Це не звичайні розлади пам’яті. Зі мною все гаразд.
– Ти впевнений?
– Запитай мене про щось.
– Віце-президент Тедді Рузвельта.
– Чарльз Фейрбанкс.
– Я думала, він був актором.
– А я думав, що то був Дуглас.
Вони пішли далі повз перекошені будиночки, які тулилися докупки, повз зарослі бур’янами подвір’я за дротяними огорожами, деякі з них пустували, деякі були забиті сміттям, на деяких сиділи прив’язані собаки, а деякі були закидані яскравими дво-та триколісними велосипедами й іншими дитячими іграшками. Вони натрапили на вулицю, що йшла по діагоналі й зрізала кут між однією другорядною вуличкою та іншою. Вона була достатньо широкою для трьох смуг для руху, проте все одно всі машини стояли припаркованими на узбіччі. А ще вуличка була досить довгою, щоб на ній можна було скинути швидкість, зупинитися, а тоді знову розігнатися.