Він прошепотів:
– Ти зможеш це кинути?
Вона відповіла:
– Звісно.
Він усміхнувся. Зовсім не худеньке дівчисько. Він сказав:
– Через секунду після того, як я виб’ю двері.
Вона підняла підставку. Він підготувався й прошепотів:
– Все гаразд?
Вона кивнула.
Один крок, другий, третій, а тоді він ударив ногою об замок і двері розчахнулися, і поки він падав усередину, то почув, як розбилося вікно у вітальні, а підставка від парасолі впала на підлогу. Він пройшов крізь кухню до вітальні й побачив, що чоловік ліворуч досі тримав у руках свій телефон, а той, що був праворуч, миттєво потягнувся рукою до автомата, проте раптом він зігнувся, бо його плечі чомусь смикнулися й стислися від болю, рефлекторно реагуючи на гучний брязкіт позаду, а тоді безліч скляних уламків покрили його голову та шию, а в полі зору опинилася якась розмита пляма від великого предмета, що залетів із заднього подвір’я. А ще в полі його зору раптом опинився правий чобіт Ричера, який ударив його по обличчю збоку і кинув на долівку, як кидають старий дощовик на блискучу підлогу. І саме на цьому гра закінчилася, тому що все, що Ричерові залишалося тепер зробити, – це взяти в руки автомат, перемкнути селектор у режим «авто», міцно стиснути руків’я та спрямувати дуло на те місце, де в чоловіка було серце.
Він сказав: «Не рухайся!» – і чоловік виконав його команду.
З коридору не було чутно ні звуку. Літня пора, теплий вечір, усі гуляли на вулиці. Чоловік запитав його:
– Що відбувається?
Ричер відповів:
– А відбувається те, що ми забираємо вашу зброю і гроші.
Чоловік глянув на той рюкзак, на якому зверху були гумки. Рефлекторно. Ненавмисно. Ченґ підійшла і стала за ними. В кишені вона стиснула кулак.
Ричер сказав:
– Обшукай їх обох.
І вона це зробила. Швидко і старанно. Нічого цікавого вона у жодного з них не знайшла, окрім ключів від авто та двох пістолетів. Ключі були від ауді, а пістолети виявились марок «Глок 17» та «Беретта 92». Обидва були дев’ятиміліметровими. Так само, як «Узі». Годі й казати, їхня зброя та боєприпаси були в чудовому стані.
Ричер попросив:
– Оглянь їхні сумки.
І вона це зробила. У тому рюкзаку, на якому лежав «Узі», вона знайшла тисячі маленьких паперових пакетів, наповнених коричневим порошком. Імовірно, героїн, поділений на дрібні порції, потім запакований і тепер повністю готовий до продажу на вулиці.
У сумці з резиновими стрічками були гроші. Величезна купа грошей. Неприємні масні купюри: п’ятірки, десятки та двадцятки, – вони лежали окремо, лежали у стосах та були закручені в рулони, деякі з них були надірваними, деякі зім’ятими, проте всі були тісно спакованими. Ось для чого ті гумові стрічки, подумалось Ричерові. Колись він читав книжку про бухгалтера із картелю, який витрачав п’ять тисяч щомісяця лише на гумові стрічки, щоб йому було чим перев’язувати гроші.
Він запитав:
– Де ауді?
Чоловік відповів:
– Спереду. Щасти тобі з нею.
– Ви підете з нами. Допоможете нести сумки.
– Дурня.
– Заспокойся. Іноді виграєш, іноді треба й програти. Ми не копи. Ви досі у справі. Відробите за декілька тижнів. А тепер рухай свій зад до виходу.
Чоловік узяв по сумці в кожну руку, а Ричер почав підштовхувати його до виходу, одною рукою тримаючи свого полоненого за комір, а другою притискаючи автомат до його попереку. Ченґ тримала «Глок» у лівій руці, а «Беретту» у правій. Коридор був довгим та страшенно відразливим, а попереду вони вже чули звуки з вулиці. Пустопорожні балачки, сміх, човгання ногами, рух машин – усе було тихим та приглушеним через спеку, відстань та зачинені двері.
– Ще десять секунд, – сказав Ричер. – Будь розумником, і ти виживеш.
Він вів затриманого чолов’ягу збоку, дозволивши Ченґ ковзнути між ними та відчинити двері. Тоді Ричер виштовхнув його вперед, і раптом сміх та розмови обірвалися. Там було одинадцять людей, деякі стояли на подвір’ї, дехто стояв на тротуарі, а дехто навіть на водостічних канавах. Одним із них був маленький хлопчик приблизно двох років, три з них були жінками до двадцяти, двоє були крутими на вигляд чоловіками, яким трохи за тридцять, а решта – п’ятьма худорлявими дітьми приблизно дванадцяти років, такими собі хлопчаками на побігеньках. По вулиці проїхала машина, повільно, наче для показу, і наповнила всю вулицю гуркотом і звуками з колонок. Тоді вона зникла з поля зору, і Ричер штовхнув свого заручника вперед. Його одразу ж оточили люди, які вже готувалися до бійки, проте полонений чоловік сказав їм лише одне: