– Чи знаєте Ви, чому це містечко називається «Материн Спочинок»?
Жінка на хвилину замислилась.
– Ви мене запитуєте чи хочете мені розповісти?
– Я вас запитую.
– Я не знаю.
– Ви ніколи не чули жодних історій?
– Про що?
– Про матерів, – відповів Ричер. – Які спочили, у прямому чи переносному значенні.
– Ні, – сказала вона. – Я про це нічого не чула.
– Ви можете впустити мене у двісті п’ятнадцятий номер?
Якусь мить вона думала.
– Ви чоловік зі сто тринадцятого? І зі сто шостого, попередньої ночі?
– Так.
– Я не можу відчинити двері нікому, окрім людини, яка винайняла цей номер. Пробачте.
– Це було корпоративне бронювання. Ми всі працюємо разом. Нам потрібно пересуватися по місцевості. Це командне завдання.
– Я мушу порадитися з менеджером.
– Не турбуйтесь, – відповів Ричер. – Я сам із ним пораджусь.
Але одноокого не було на його робочому місці. Явно непередбачувана відсутність, адже стіл його виглядав, наче робочий процес перервали раптово та досить недавно. Папки та бухгалтерські книги були розгорнені, ручки лежали зверху на нотатниках, а ще там стояла чашка для кави «із собою», яка виглядала ще досить теплою. Але портьє там не було.
За столом у стіні були двері. Особистий кабінет, здогадався Ричер. Там мав бути розкладний диван, і маленька кухонька, і хоча б невеликий туалет. Саме там зараз і міг бути одноокий. Є такі речі, які не можуть зачекати.
Ричер прислухався, проте нічого не почув. Він обійшов стіл і став на колишнє місце портьє. Він глянув на книги з рахунками. І на папки. І на нотатники. Звичайні для мотелю речі. Рахунки, замовлення, перелік речей, що потрібно зробити, підрахунки прибутку. Він знову прислухався. І знову нічого. Тоді він висунув одну шухляду. Ту, де одноокий тримав ключі від номерів. Він поклав туди ключ від сто тринадцятого, а замість нього взяв ключ від двісті п’ятнадцятого. Він засунув шухляду. Тоді він став по інший бік столу та видихнув. Одноокий не повернувся. Можливо, у нього був розлад шлунку. Ричер обернувся та вийшов із приймальні.
Він перетнув «підкову» та пішов нагору, до номера Ченґ. Показав їй ключ, а вона запитала:
– Скільки у нас на це часу?
Він відповів:
– Стільки, на скільки Ківер проплатив номер. Цілий тиждень, мабуть. Я займу його кімнату. Одноокий не буде проти. Він свої гроші отримав. А Ківер не може висловити свою думку з цього приводу.
– Це спрацює?
– Можливо. Хіба що вони викличуть поліційний загін.
– У такому випадку ми подзвонимо до «911». Як це повинен був зробити Ківер.
– Чоловік у костюмі залишив п’ятдесятидоларові чайові для покоївки.
– Це багато. Стільки коштує цілий тиждень на круїзному лайнері.
– Вона дуже зраділа.
– Не дивно. Це наче зарплата за цілий тиждень.
– Мені стало соромно, що я ніколи не залишаю більше п’ятірки.
– Він був багатим. Ви самі це казали.
Ричер нічого не відповів і підійшов до дверей Ківера. Він уставив ключ у замок. Тоді відчинив двері, відступив убік і сказав:
– Після вас.
Ченґ увійшла досередини, а Ричер пішов слідом за нею. Сліди перебування тут Ківера були повсюди. Сорочка на ручці дверцят, акуратний набір для подорожей у ванній, розкрита обшарпана валіза біля стіни, а всередині в ній ціла купа одягу. Усе було обережно розкладено по своїх місцях покоївкою. Кімната виглядала чисто та охайно. Жодного портфеля. Жодної сумки для ноутбука, чи товстих зошитів, чи списаних від руки сторінок. Принаймні на видноті нічого цього не було.
Ричер обернувся та зачинив двері. За довгі роки своєї непростої кар’єри він обшукав сотні мотельних номерів і чудово на цьому знався. Він міг знайти будь-яку річ у будь-якому місці. Він запитав:
– Ким був Ківер до того, як став агентом ФБР?
Ченґ відповіла:
– Він був поліційним детективом, а ще мав диплом юриста з вечірньої школи.
А це означало, що він також не раз робив обшуки в мотельних номерах. Це означало, що він не лишав би певні речі на видноті. Він знав деякі хитрощі. Не те щоб у цьому номері було багато можливостей для схованки. Він не був складним витвором архітектури.
Ченґ сказала:
– Ми самі себе обманюємо, стовідсотково. Портьє міг тут бути вже з десяток разів. Або когось сюди впустити. Ми маємо розуміти, що цю кімнату могли вже давним-давно обшукати.
Ричер кивнув:
– Але чи ретельно це було зроблено? Ось у чому запитання. Тому що одна річ нам відома напевне. Ківер до якогось моменту знаходився у своєму номері, а тоді він покинув це місце. Він міг поїхати звідси з трьох різних причин. По-перше, він міг узятися за невинну справу, яка в реальності виявилася зовсім іншою. По-друге, його могли звідси витурити з криками та бійками якісь невідомі. А по-третє, він міг сидіти тут на ліжку, обмірковуючи певні речі, і дещо спало йому на думку, наче справжній момент істини: «Халепа!» – і тоді він встав і поспішив до телефону-автомата в універсамі, щоб подзвонити «911», без подальшої метушні. Проте йому так і не вдалося цього зробити.