За тисячі миль звідси запанувала коротка пауза, а тоді Вествуд знову заговорив, трохи здавленим голосом, наче він намагався вгамувати сміх. Він сказав:
– Я працюю на «Лос-Анджелес Таймс». У Лос-Анджелесі. Що в Каліфорнії. І мій номер легко знайти в Інтернеті. Що, в принципі, дуже добре. Проте я постійно отримую дивні дзвінки. Вдень і вночі. Я вислухав усі можливі пришелепуваті нісенітниці. Люди телефонують, щоб розповісти про прибульців, літаючі тарілки, народження, самогубства, радіацію та контроль над розумом, і це все лише за останній місяць.
– Ці дзвінки йдуть до бази даних?
– Вони і є базою даних, здебільшого. Запитайте будь-якого репортера.
– Ви можете пошукати за предметом розмови?
– Ми занадто ліниві для таких деталей. Ці люди говорять багато і плутано. Зазвичай ми ділимо розмови за категоріями. Одна фантазія, інша фантазія. Рано чи пізно я блокую їхні дзвінки. Коли вони починають зловживати гостинністю. Я ж мушу і спати деколи.
– Спробуйте «Материн Спочинок».
– Що це?
– Це назва містечка. Два слова. Як коли ваша матір сидить у кріслі. З великої літери.
– Чому воно так називається?
– Я не знаю, – відповів Ричер.
Вони почули стукіт клавіатури через гучномовець. Мабуть, він шукав у базі даних. За категорією. Вествуд сказав:
– Тут немає нічого.
– Ви впевнені?
– Це досить специфічна назва.
Ричер нічого не відповів. Вествуд продовжив:
– Гей, я ж не кажу, що клієнт вашого співробітника мені не дзвонив. Мабуть, таки дзвонив. Ми всі знаємо таких людей. Я маю на увазі, звідки я мав би знати, хто він такий?
Вони виїхали з тупикової вулиці Ківера, і геть із його району, і повз торговельний центр, аж до виїзду на трасу. За п’ять годин праворуч від них розташовувався Материн Спочинок, а за десять хвилин ліворуч був діловий центр Оклахома-Ситі, зі своїми стейк-хаусами, гриль-барами та пристойними готелями.
Але раптом Ченґ сказала:
– Ні, нам слід повернутися.
18
Замість зупинки в гриль-барі чи стейк-хаусі, вони перекусили в прохолодній неоновій тиші бази відпочинку, яка належала до національної мережі, що була однією з трьох кращих у країні. Ричер замовив чизбургер у паперовій обгортці та каву в пластиковому стаканчику. Ченґ узяла собі салат у пластиковому контейнері, завбільшки із баскетбольний м’яч, який складався з прозорої накривки вгорі та білої миски внизу. Вона виглядала знервованою та, мабуть, дуже втомленою від їзди, але навіть у цьому разі вона складала хорошу компанію. Вона відкинула волосся за плечі і накинулася на свій салат, розділяючи цю невибагливу трапезу з попутником, із широко розплющеними очима та шістьма різними півусмішками: від засмученої та сором’язливої до здивованої та захопленої, – поки Ричер узяв до рук свій бургер та відкусив від нього шматочок.
Вона сказала:
– Дякую вам за надану допомогу.
Він відповів:
– Будь ласка.
– Нам слід подумати про більш тривалу співпрацю.
– Справді?
– Нам не варто було розпочинати працювати в команді, якщо доводити справу до кінця доведеться мені самій.
Він сказав:
– Вам треба зателефонувати до «911».
– Тоді це буде лише повідомлення про зникнення людини. І все, на даний момент. Незалежна доросла людина, яку розшукують протягом усього лише двох днів і яка займається справою, що передбачає раптові від’їзди. Вони нічого не робитимуть із цим. У нас немає доказів, які ми могли б їм надати.
– Його двері.
– Без видимих ушкоджень. Незачинені двері свідчать про забудькуватість власника будинку, а не про умисний злочин.
– То ви хочете мене найняти? А як тоді бути з усіма протокольними правилами?
– Я лише хочу, щоб ви розповіли мені про свої наміри.
Він промовчав.
Тоді вона продовжила:
– Ви можете поїхати звідси до Оклахома-Ситі. Я на вас не ображатимусь.