– Це не я.
– Ви не знаєте, чи є серед місцевих Малоні?
– А хто запитує?
– Ми приватні детективи із Нью-Йорка. Помер один чоловік і залишив усі свої гроші іншому чоловікові. Але виявилось, що той, інший, також помер, тож гроші тепер потрібно розділити між усіма родичами, яких нам удасться відшукати. Один із них стверджує, що в нього в цьому районі є кузен на прізвище Малоні. Це все, що нам відомо.
– Це не я, – повторив хлопець. – А яка сума?
– Ми не можемо це розголошувати.
– Багато?
– Краще, ніж нічого.
– То як я можу вам допомогти?
– Ми подумали, що ви повинні знати імена місцевих. Думаю, більшість із них приходять до цього офісу то в одній справі, то в іншій.
Хлопець кивнув, наче між ними щойно налагодився надзвичайно важливий, проте зовсім непередбачуваний зв’язок. Він натиснув на клавіатурі пробіл, і екран комп’ютера підсвітився. Він порухав мишкою, на щось натиснув, і на моніторі з’явився довгий та об’ємний список. Ціла купа імен.
Він сказав:
– Ось список людей, які зареєструвалися на користування мостовими вагами. Так значно швидше. Саме те, що нам потрібно в гарячий сезон. Думаю, тут усі місцеві фермери. Від власників до робітників і навпаки. Чоловіки, жінки і діти. Цей бізнес потребує масового залучення, особливо певної пори року.
Ченґ запитала:
– У цьому списку є Малоні? Ми були б дуже вдячні вам за ім’я та адресу.
Хлопець знову взявся за мишку, і цього разу він перегорнув список угору. В алфавітному порядку. Він зупинився на півшляху донизу і сказав:
– Є Махоні. Але він уже помер, здається. Два чи три роки тому, якщо я нічого не плутаю. Рак його доконав. Ніхто не знав точно, який саме рак.
Ченґ запитала:
– І нікого під прізвищем Малоні?
– У списку таких немає.
– А якщо припустити, що він не фермер? Ви б усе одно могли бути з ним знайомі?
– Можливо, заочно. Але ми не знайомі. Я не знаю нікого на прізвище Малоні.
– Може, нам попитати деінде?
– Можете спробувати «Вестерн Юніон». Із франшизою FedEx. Це таке собі місцеве поштове відділення.
– Гаразд, – відповів Ричер. – Спасибі.
Хлопець кивнув, відвернувся, але нічого не сказав, наче був водночас і приємно здивований, і розчарований тим, що його відірвали від обов’язків.
Ричер пам’ятав, де було відділення «Вестерн Юніон». Воно вже траплялося йому на очі, двічі, під час його прогулянок кварталами. Невеличке приміщення з вікном, яке було повністю вкрите неоновими рекламами. Там були і «МаніҐрам», і факс, і фотокопіювання, і FedEx, і UPS, і DHL. Вони увійшли досередини, і чоловік за прилавком одразу підвів на них погляд. Йому було близько сорока, він був високим та мав гарну фігуру, не гладку, проте його точно не можна було назвати худеньким. У нього було густе волосся та простодушне обличчя. Це був водій кадилака.
20
Приміщення було простим, як і станція прийому, усе запилюжене та обшите нефарбованим деревом, зі старими бежевими апаратами для факсу та фотокопіювання, а ще неохайно складеними стосами адресних форм для отримання посилок, також були там іще гори пакунків, що хилилися набік, одні з них, імовірно, готувалися до відправки, а інші, очевидно, тільки-но прибули. Деякі пакунки були невеликого розміру, заледве більші від адресних ярликів, які на них висіли, а деякі були великими, включно з тими двома, які точно відправили напряму від іноземних виробників, у заводських картонних ящиках; у одному з них було медичне обладнання з Німеччини, виготовлене зі стерильної нержавіючої сталі, якщо Ричера не зраджували його здібності перекладача, а в іншому містилася високоточна відеокамера з Японії. Ще там були пакунки копіювального паперу на відкритих полицях, і кулькові ручки зі шнурочками, і пробкова дошка для записів на стіні, вкрита пришпиленими до неї рекламними брошурами всіх видів послуг, що надавалися по сусідству, включаючи уроки гри на гітарі, гаражні розпродажі та оренду кімнат. «Це таке собі місцеве поштове відділення», – як сказав хлопець із приймальної станції, і тепер Ричер зрозумів, що той мав на увазі.
Водій кадилака запитав:
– Я можу вам чимось допомогти?
Він стояв за фанерним прилавком, перераховуючи доларові купюри. Ричер сказав:
– Здається, я вас уже десь бачив.
Чоловік запитав:
– Справді?
– Ви грали за футбольну команду в коледжі. За Маямі. Випуск дев’яносто другого, чи не так?
– Ні, друже.
– Може, тоді за Південно-Каліфорнійський університет?