– Але ж вони з ним заодно.
– А уяви собі, що ні. Уяви собі, що він – шахрай, чиїм завданням було затягнути нас у фургон. Але стоп, не відбулося нічого такого важливого. Він професіонал, який хоче знову працювати. Він не був певен, що я робитиму далі. Можливо, я б спробував застосувати зброю. Він не міг так ризикувати, привертаючи до нас зайву увагу. Тож він відступив, тому що поруч терлися копи, розвідуючи обстановку, шукаючи підозрілих типів. Іншими словами, цей тип прикрив свій зад і накивав п’ятами.
– Або ж він просто хороший офіцер, який, зробивши глибокий вдих та порахувавши до десяти, позбавив тебе години, проведеної у в’язниці, а себе – години паперової роботи, і тому він пішов геть.
Літак виїхав на злітно-посадкову смугу, рухаючись поміж шумних бурих потоків сухого повітря, і повільно почав набирати швидкість, виважено, наче певен у тому, що вся загадковість польотів уже була давним-давно розв’язаною. Тоді він спокійно здійнявся у повітря, і замерехтів у сонячному світлі, і ковзнув крилами крізь туман, і почав звиватися вгору, залишаючи по собі кіптявий слід, прокладаючи темний, проте тонкий шлях із півночі на схід.
Десять хвилин по тому за двадцять миль на південь від Материного Спочинку чоловік у випрасуваних джинсах та з висушеним феном волоссям зробив дзвінок зі свого стаціонарного телефону. Його співрозмовник сказав:
– Ми спробуємо все виправити.
– Виправити що?
– Нам дуже не пощастило.
– Що ви маєте на увазі?
– Виникла проблема.
– Вони сіли в літак?
Цієї миті його співрозмовник знову став балакучим. Не тому, що мав гарний настрій. Тому, що був одержимий гірким та неймовірним почуттям обов’язку. Він сказав:
– Хеккет усе чудово організував. Вона забронювала квитки по телефону, тож він мав усю інформацію, до деталей. Час він розрахував відмінно. До секунди. Він бачив, як вони їхали з мотелю на таксі. На той час він сидів у легковику, із субпідрядником за кермом, і якийсь час вони їхали слідом за ними, а на 405-ому маршруті порівнялися з ними, і це була величезна спокуса, якщо врахувати, що в неї навіть було відчинене вікно, і автомобілі на швидкісній смузі рухалися достатньо швидко для втечі, і чорний легковик на дорозі до Міжнародного аеропорту Лос-Анджелеса є абсолютно непомітним, бо таких мільйони, тож рушниця була вже напоготові, саме в ту мить він цілився впритул, але раптом позаду в них врізалася феррарі. Наче добряче дали їм копняка, як сказав Хеккет. Вони більше їх не бачили. На трасі заднім ходом не поїдеш.
– То вони зараз у літаку?
– Цей рейс не був одним із перших. Вони обрали його тому, що в неї була золота картка. Хеккет їх випереджає на тридцять чотири хвилини. Я кажу вам, ми все виправимо.
– У Чикаґо?
– Жодних додаткових витрат. Це була не наша феррарі, проте це наша репутація.
– Не дайте їм поговорити із Мак-Кенном.
– Зрозуміло. Тут наші думки збігаються.
Політ був тривалим. Не від берега до берега, а практично трансконтинентальним. Велика ділянка, якщо не вся країна. Ченґ трохи відкинула своє крісло назад, і тепер її ноги були витягнуті прямо, її черевики на шнурівці тим самим опинилися під сидінням попереду неї. Він знав, що вона про щось думала, бо вже раніше бачив, як вона це робить за кермом маленького зеленого форда на довгій порожній дорозі до Оклахома-Ситі. Іноді з півусмішкою, іноді з півгримасою, цієї миті в її голові пригадувались хороші та погані моменти, моменти слабкості та моці, усі хороші кінцівки та всі погані. Тепер, коли їй не треба було слідкувати за дорогою, її очі також брали участь у процесі – вони то звужувались, то мружились, то розширювались, фокусувались то на чомусь удалині, то зблизька.
Ричер намагався не думати взагалі. Він проганяв невловимий спогад на примарній межі між свідомим та підсвідомим. Він дивився поза нього, не думаючи про нього, залишаючи його у спокої. Він сказав:
– Бібліотеку буде вже зачинено, коли ми туди дістанемось.
Вона відповіла:
– Ми навідаємось туди із самого ранку. Заночуємо в готелі.
– Ми повинні вибрати хороший. Нам слід вибрати найкращий готель у місті, а потім вислати рахунок газеті. Великий люкс. Із обслуговуванням номерів. Вони з радістю за нього заплатять. Бо має щось статися. Я це відчуваю.
– Що саме?
– Я не знаю. Є дещо важливе, про що я забув, проте я знаю, що це щось важливе.
– Як, якщо ти не пам’ятаєш, що саме?
– Просто передчуття.
– Бо ж найкращий готель у місті одразу піде на мій кредитний рахунок. Я ризикую грошима.