– Вони з радістю за нього заплатять, – повторив Ричер.
– «Чотири сезони» чи «Пенінсула»?
– Будь-який.
– Я зателефоную з аеропорту О’Хара і дізнаюсь, який із них дешевший.
Ричер нічого не відповів на це. Ченґ запитала:
– Наскільки важливим, на твою думку, є те, чого ти не пам’ятаєш, проте знаєш, що це важливо?
– Я думаю, воно нам трохи натякне. На те, що на нас чекає.
– Що саме?
– Я не знаю. Я наче намагаюсь скласти два шматки однієї головоломки докупи. Два з них ідентичні. Проте я не знаю, що саме вони являють. Слова, факти чи місця.
– Не місця точно. Лос-Анджелес не має нічого спільного з Материним Спочинком. Немає жодної схожості.
– Гаразд.
– Те саме стосується Чикаґо. Хіба що є шанс, що деякі фермери туди їздять, щоб робити те, що фермери зазвичай роблять у Чикаґо. Це воно?
– Ні.
– Тобі слід поквапитись. Ми скоро прибудемо на місце.
Ричер розгублено кивнув. «Ми скоро прибудемо на місце». Він уявив собі процес висадки пасажирів із літака. Він любив усе обдумувати та аналізувати. Навіть такі прості речі, як висадка з літака. Це було типово для такої розсудливої людини, як він. Вони будуть маневрувати по смузі, потім припаркуються, вимкнеться сигнал, який вимагав пристебнути пасок, і люди почнуть вставати і витягувати свої речі з відсіків над головою і з-під сидінь, і вони згуртуються разом у проході, і врешті-решт пройдуть один за одним до виходу, і зійдуть трапом. А тоді почнуться справжні перегони: вниз довгими широкими коридорами, повз сяючі магазинчики та кафе з пластиковими столиками та самотніми покупцями.
І саме тоді він усе зрозумів і сказав:
– Жодних слів, чи фактів, чи місць.
Вона запитала:
– А що тоді?
– Обличчя, – відповів він. – Пам’ятаєш той легковик на 405-ому маршруті?
– Там були мільйони легковиків.
– Один із них порівнявся з нами та якусь мить рухався поруч, поки в нього ззаду не врізалося червоне купе.
– А, той легковик.
– Його вікно опустилося. Я розгледів типа, що сидів усередині.
– Детально розгледів?
– Частково, і бачив я його лише мить.
– Але?
– Ми бачили його раніше.
– Де?
– У їдальні в Інґлвуді. У тому брудному місці. Того ранку. Коли ми вперше зустрічалися із Вествудом. Той тип був там. Лікті на столі, у руках газета.
Тепер Ченґ нічого не відповіла.
– Той самий тип, – сказав Ричер.
– Мене вчили думати, як адвокат захисту.
– І що б ти там не казала, передня частина мого мозку стовідсотково із тобою згодна. Це був миттєвий погляд між двома машинами, які рухалися зі швидкістю сорок миль за годину, і свідчення очевидців щонайменше ненадійні.
– Але?
– Але задня частина мого мозку знає, що це той самий тип.
– Звідки?
– Звуки радіо просто зашкалюють.
– Ти чуєш радіо?
– Я уважно до всього дослухаюся. Ми були дикими тваринами протягом семи мільйонів років. Ми засвоїли безліч уроків. Нам слід бути обережними, щоб не розгубити ці знання.
– Що говорять по радіо?
– Частина його налаштована на боротьбу. Воно знає, що нічого доброго з цього не вийде.
– А інша частина?
– Воно працює в усіх можливих напрямках, намагаючись передбачити результати. Які практично складають або все, або нічого. Або я кардинально помиляюся, або цей тип стежив за нами від самого початку. А це означає, що він відстежує нас через твій мобільний. А це означає, що йому відомо практично все на даний момент. А це означає, що краще нам зателефонувати в «Чотири сезони» або «Пенінсулу» із телефону-автомата. Так ми його випередимо. І нам потрібно його випередити, бо цей тип загострює ситуацію. Він рухається за нами. На сніданку в їдальні мотелю він спостерігав за нами. Можливо, трохи підслуховував, читав по губах. А тепер він намагається нас убити.
– Відчинивши вікно?
– Він подивився на мене. На якусь мить мені здалося, що він збирається щось мені сказати. Він наче фокусувався на мені. Ніби готувався до чогось. Проте не для того, щоб мені щось сказати. Він зосереджувався на своїй мішені, ось що він робив. Логіка підказує мені, що в нього із собою був обріз. Для нападу із сусіднього автомобіля, як із ракети системи «повітря-повітря». Два патрони, щоб уже напевне, а тоді всі б почали панікувати та врізатися одне в одного, а він змістився би на швидкісну смугу, після чого став би однією машиною серед мільйона таких самих, як ти і казала.