Ричер постукав у двері, і голоси стихли. Він відчинив двері і побачив за ними кімнату для відпочинку, дуже муніципального вигляду, заповнену предметами заспокійливих кольорів та низенькими кріслами, оббитими тканиною. У кріслах сиділо п’ятеро людей: двоє чоловіків і троє жінок, усі різного віку та різних типів. Телефон стояв на журнальному столику між двома стільцями.
– Перепрошую, – сказав Ричер. – Не хотілося б вас переривати. Я шукаю містера Мак-Кенна.
Старший чоловік відповів:
– Його тут немає.
І сказав він це таким тоном, який дав Ричерові зрозуміти, що цей чоловік знав Мак-Кенна, можливо, навіть добре знав, і саме це дало йому право відповідати таким авторитетним голосом, та й узагалі призначити себе промовцем у цій справі. Він був старим худорлявим суб’єктом зі складчастими та невипрасуваними штанами кольору хакі, цілою шевелюрою сивого волосся, яке було охайно зачесане, та заправленою у штани картатою сорочкою, що була наче уніформою для всіх пенсіонерів. На пенсію він пішов із якоїсь виконавчої посади, яка, мабуть, передбачала безліч розрахункових документів та даних, але він досі хотів бути комусь потрібним.
Ричер запитав його:
– Коли ви востаннє бачили містера Мак-Кенна?
– Три чи чотири тижні тому.
– Це звичне для вас явище?
– Він приходить та йде геть. Це ж волонтерська робота, в кінці кінців. Я припускаю, що в нього є й інші інтереси.
– Ви знаєте, де він живе?
Старший чоловік відповів:
– Перепрошую, проте це дуже приватні запитання, а я поняття не маю, хто ви такий.
– Певний час тому містер Мак-Кенн звернувся до приватних детективів із проханням допомогти вирішити одну проблему. Ми ті самі детективи. Ми тут для того, щоб йому допомогти.
– Тоді ви мусите самі знати, де він живе.
Ричер тихо сказав:
– Сер, ми можемо поговорити наодинці?
І він потрапив просто в яблучко, якщо говорити про цього старого. Його визнали кращим за інших. Наче він належав до тих чоловіків, яких виділяють із натовпу та ставлять у центрі кімнати. Він сказав іншим волонтерам:
– Ви нас залишите? Усе одно вже час працювати. Вам усім є чим зайнятися.
Тож усі, молодший чоловік і три жінки, вийшли геть. Ченґ зачинила за ними двері, після чого вони з Ричером сіли на щойно звільнені місця, утворивши трикутник зі старим чоловіком, який не зрушив з місця.
Ченґ сказала:
– Боюся, агент, який займався справою Мак-Кенна, зник. І перше, що нам слід зробити в цьому випадку, – це переконатися, що сам клієнт у безпеці. Це наша стандартна процедура. Але нам знадобиться допомога в його пошуку.
Старий чоловік запитав:
– У чому полягає ця справа?
– Ми не знаємо напевне. Можливо, у цьому ви нам також допоможете. Ми думаємо, що містер Мак-Кенн чимось дуже стурбований. Можливо, він щось про це згадував.
– Я знаю, що він був нещасною людиною.
– Ви знаєте, чому?
– Ми не були близькими. І не ділилися один з одним таємницями. У нас робочі стосунки. Звісно, ми говоримо про справи в бібліотеці, часто в усіх можливих деталях, і ми погоджуємося майже в усьому, проте що стосується розмов про особисте, я не пригадую, щоб їх було багато. У мене склалося враження, що в нього були якісь проблеми в сім’ї. Це все, що я можу вам сказати. Здається, його дружина давно померла, а їхній дорослий син – суцільна проблема. Чи певний виклик, як зараз прийнято казати.
– Ви знаєте, де він живе?
– Ні, він ніколи мені цього не розповідав.
Ричер запитав:
– Хіба це не здається вам дивним? Хіба люди зазвичай не говорять про те, де вони живуть? Про магазини в їхньому кварталі чи про те, як далеко їм треба йти по чашку кави?
Старий відповів:
– У мене склалося враження, що він дуже соромився того місця, де він мешкав.
Вони залишили старого чоловіка в кімнаті та з’ясували, що жінка із «Довідки» уже сиділа за столом на своєму робочому місці. Вона з’явилася саме вчасно. Ченґ заново з нею познайомилася та показала їй свою недіючу картку агента ФБР, і все пішло як по маслу, проте жінка все одно не збиралася давати адресу Мак-Кенна. Вона залишалася непохитною. Вона була дуже палкою захисницею персональних даних. Вона пояснила, що вони можуть зробити запит директорові. Але Ричер припустив, що директор буде діяти не менш категорично, можливо не щодо питань захисту персональних даних, але точно щодо можливого судового позову, а тому він теж буде непохитним.
Він сказав:
– Гаразд, можете не називати мені адреси. Тільки скажіть, чи в містера Мак-Кенна є вказана адреса.