– Не схоже, щоб він приніс її йому, – відповіла Ченґ.
Але вона все одно відчепила телефон від панелі та понесла його до прилавка, де поруч із касовим апаратом стояла старенька жінка. У неї було сталево-сиве волосся, зав’язане гулькою, а одягненою вона була за формою національного одягу минулого сторіччя. Позаду, в закутку крамниці, якийсь старенький чоловік працював над рецептами. Того самого віку, що й вона, і навіть того самого стилю. Біле пальто зверху костюма із краваткою. Те саме волосся, за винятком хіба що гульки. Самі Мама і Тато, мабуть. Більше ніякого персоналу. Низькі витрати.
Ричер запитав жінку:
– У цих телефонах є голосова пошта?
Вона повторила запитання, набагато голосніше, звертаючись при цьому не до нього, зрозумів він, а до того чоловіка позаду, і він закричав у відповідь:
– Ні.
Жінка повторила:
– Ні.
Ричер сказав:
– Наш друг купив тут такий телефон. Пітер Мак-Кенн. Ви його знаєте?
Вона голосніше перепитала:
– Ми знаємо Пітера Мак-Кенна?
Чоловік ззаду закричав:
– Ні.
– Ні, – сказала жінка.
– Ви знаєте його сина Майкла?
– Ми знаємо його сина Майкла?
– Ні.
– Ні.
– Гаразд, – сказав Ричер. Він витягнув із кишені десятку та п’ятірку і заплатив за телефон.
Решту він отримав монетами, які були професійно перераховані та вправно йому видані. За магазином вони зупинилися на тротуарі та почали розгортати упаковку. Це було нелегко. Врешті-решт, Ричер облишив усі церемонії та розірвав її навпіл. Він поклав зарядний пристрій собі до кишені та передав сам телефон Ченґ. Вона оглянула його, вивчила та увімкнула. На екрані висвітилося привітання, невеликим та трохи розмитим шрифтом, чорно-білими кольорами. Екран показував власний номер телефону. Регіональний код 501, плюс іще сім цифр. З’явився індикатор батареї, який показував лише половину зарядки. Телефон заряджали на заводі виробника, проте не до кінця. Сам ярличок батареї виглядав як маленька миготлива батарейка, яка лежала на боці, заповнена з одного боку та порожня з іншого. Ричер сказав:
– Спробуй іще набрати Мак-Кенна. Можливо, цього разу він відповість на дзвінок. Може, він відчує споріднену душу.
Функції гучного зв’язку не було. Не за тринадцять же доларів. Ченґ набрала номер, і вони стали близько одне до одного, щокою до щоки, слухаючи, вона своїм правим вухом, а він – лівим, і вони почули, як дзвонить телефон Мак-Кенна. І він продовжував дзвонити. Безкінечно. Як і раніше. Жодної відповіді і жодної голосової пошти. Наче відданий спанієль, який не розумів наказу. Ченґ завершила дзвінок. Вона запитала:
– Що нам робити тепер? Обшукувати територію, більшу за Мілуокі?
– Я лише драматизував заради більшого ефекту. Мілуокі значно більше за тридцять шість будинків. Це досить гарне місце.
Тоді він зупинився. Вона запитала:
– Що таке?
Він відповів:
– Нічого.
Він ледь не сказав: «Нам слід якось туди з’їздити». Вона сказала:
– Гаразд, нам треба обшукати місцевість, меншу за Мілуокі, проте не набагато.
– Декількох будинків може бути достатньо. Якщо ми підемо в правильному напрямку. Цей чоловік має жахливий вигляд, бо він за собою не доглядає. Мабуть, він іще й погано харчується та мало спить. Можливо, він навіть не ходить до лікаря, тому не отримує ніяких рецептів від нього. І він точно не блукає проходами в пошуках дешевших вітамінів у пігулках. Він не відслідковує всі крамниці. У нього навіть немає однієї улюбленої. Йому байдуже до них усіх. А саме тому в нього не було особливої причини на те, щоб купувати телефон саме в цій крамниці. То чому він це зробив? А тому, що він двічі на день проходить повз неї, сюди і звідси. Інакше як би він узагалі помітив його? У них на вітрині лише один телефон, і той укритий пилом. Тож, думаю, ми можемо припустити, що додому він іде в цьому напрямку. Виходить із бібліотеки, повертає ліворуч, проходить повз крамницю та йде далі.
– Куди?
– Думаю, тут дуже гарний район. Можу припустити, що нерухоме майно тут досить пристойне. Проте містер Мак-Кенн соромиться свого помешкання. Що б це означало? Ти бачиш тут що-небудь таке, чого б можна було соромитися?
– Я не Мак-Кенн.
– У цьому й уся суть. Усе відносно. Старий чоловік у залі для волонтерів виглядає як колишній виконавчий директор чи хтось типу того, і я певен, що він місцевий і що він мешкає в будинку. Майже неможливо мати таку сорочку, якщо ти не живеш у будинку. Ці дві речі взаємопов’язані. Це майже як вимога. Можливо, це якийсь гарний міський особняк на тихій зеленій вулиці. А тому все відносно, і Мак-Кенн мешкає не в будинку. Але й не у квартирі. Квартири є чудовою та прийнятною альтернативою будинкам. У деякому сенсі, навіть кращими за будинки. Тому їх точно немає чого соромитися. Тож Мак-Кеннове помешкання менше за будинок, але це й не квартира.