– Про що?
– Про те, що відбувається зараз у Материному Спочинку. Думаю, я зможу вам допомогти.
«А ще в тебе в Брукліні є міст на продаж. Я ж не вчора народився». Ричер продовжував стояти там, де й раніше, закриваючи собою прохід, трохи нахилившись під кутом. Та нога, що була попереду, зараз стояла якраз на межі між підлогою в коридорі та підлогою в кімнаті. Незнайомець стояв за ярд попереду нього, на півдорозі до коридорних перил, а Ченґ стояла за два ярди за ним, досі в центрі кімнати. Вона сказала:
– Якщо ви прийшли сюди нам допомогти, для чого вам тоді зброя?
Незнайомець нічого не відповів.
Ричер завалив водіння, проте він успішно пройшов решту підготовки. Включно з рукопашними боями. Що звучало як корисні навички, проте насправді це було не так. Сама суть військової справи полягала у використанні вогнепальної зброї з мінімальним ризиком для себе. Іншими словами, потрібно було вміти стріляти в противника на далекій відстані з рушниці, або, у разі невдалого виконання цього завдання, потрібно було вистрелити в нього вже з ближчої відстані з пістолета. Навчання з рукопашного бою в цьому випадку не виправдовували себе. Від них віяло приниженням. Боротьба із противником голими руками означала, що ти не зміг прибрати його за допомогою вогнепальної зброї. А найгіршим було те, що ці яйцеголові не знайшли, що написати в інструкції для виконання. Ніяких прийнятних варіантів не було. Бойові мистецтва не працювали в реальному світі. Дзюдо та карате не мали жодної користі без матів, рефері та спеціального вбрання. Тож рукопашний бій був чимось вуличним, власне. Наче бійка в барі. Будь-якими можливими методами.
Ченґ сказала:
– Опусти зброю, і ми поговоримо.
«Він цього не зробить, бо це позбавить його єдиної переваги. Він опиниться сам-на-сам із велетнем, що виглядає не надто привабливо, особливо тому, що цей велетень зараз пожирає його своїм скляним та скаженим поглядом».
Будь-які можливі методи. Незнайомець продовжував тримати пістолет так, як і раніше. Ричер на дюйм нахилився вперед. «Він хоче застрелити мене в кімнаті, а не в проході. Я занадто важкий для переміщення».
Незнайомець сказав:
– Відійди назад.
Ричер нічого не відповів.
«Я занадто важкий для переміщення».
А тоді все змінилося. Тип із пістолетом більше не контролював ситуацію. Більше не був головним. Його відштовхували назад. Дюйм за дюймом. Шляхом неослабного тиску. Не фізичного характеру. Край його глушника навіть не поворухнувся. Але подумки чоловік із пістолетом почувався переможеним через раптовий та незрозумілий поворот долі, а ще він почувався підсмаженим тими свого роду смертельними променями, які випромінювали очі цього психа.
Ричер сказав йому:
– Не хвилюйся.
Бійка. У його голові. «Вийди переможцем ще до того, як вплутаєшся в бійку». Він сказав:
– Давай подивимось, чи зможемо ми допомогти тобі впорядкувати весь цей безлад.
Його стандартна процедура, яка була вироблена на основі дієвих методів для праворукої людини, яка стоїть перед праворуким озброєним чоловіком, радила податися трохи вперед проти годинникової стрілки, роблячи різкий рух корпусом, пристрасний, навмисно підкреслений, наче рух у танці, праве плече трохи ворожо підняте, а відповідно до нього, і правий лікоть повинен бути трохи ворожо піднятим, і права рука, і права долоня. Тоді правою долонею слід зробити сильний удар по внутрішньому боці зап’ястка противника, відштовхуючи його від себе, роблячи це з усією можливою силою, виводячи його з рівноваги, стискаючи його руку, наче кігтями, друга рука тим часом опиняється сам-на-сам із тією рукою, у якій він тримає зброю, ліва рука проти його правої, наче в танці, наче в боротьбі зі зброєю, проте не за зброю, вона штовхає його руку зі зброєю, відштовхує її назад, і знову назад, увесь час тягнучи його зап’ясток уперед, наче кігтями, поки зап’ясток нарешті не буде зламано, а зброю не буде кинуто додолу.
«Але ти можеш докласти трохи менше зусиль, бо в нього зброя із глушником. Така зброя удвічі довша, ніж пам’ятають його м’язи. А це полегшує завдання. Можна піти коротшим шляхом».
Саме це Ричер і зробив, рішучим рухом повертаючи корпус, але роблячи це різко, завдаючи удару не по зап’ястку противника, а одразу по глушнику, широким та різким рухом, а тоді хапаючи його та з усієї сили тягнучи на себе.
Стандартна процедура, яка дістала таку назву через те, що нею часто користувалися, це було наче налаштуванням за замовчуванням, тому що у дев’яноста дев’яти випадках зі ста вона спрацьовувала. Але цей тип був якраз сотим. Він знав, що робити. Він не дозволив вивести себе із рівноваги, тримаючись за зброю. Він одразу її відпустив. Миттєво. Він віддав її без боротьби. Він просто відпустив її та відвернувся убік. Це було розумне рішення. Він був одним із сотні.