Проте це було непросто. І повільно. Незграбний, неприродний рух. Плюс певний час пішов би ще й на те, щоб Ченґ сама підняла його, прилаштувала в руку, прицілилась та зробила постріл. Не найшвидший у світі спосіб витягти зброю, проте все одно кращий від методу противника. Майже напевне.
Тож проблемка була, проте невелика. «Час його трохи заплутати». Ричер відступив назад. Він зробив один довгий крок. Пропорції змінилися. Тепер «Руґер» лежав ближче до незнайомця. А той підійшов уперед. Ближче. Це було неминуче. Така вже людська натура, ось і приклад. Важко позбутися, легко приманити. Цей тип зробив би все можливе для того, щоб витримати здійснений на нього тиск, проте він не виявив такої ж витримки у зворотному напрямку. Він одразу підступив ближче. Це було його першою помилкою. Слабке місце. Він не розумів. Він думав, що будь-яка довжина коридору в такому квартирному будинку є задовільною. Власне, він думав, що тепер його позиція стала навіть кращою. Тому що саме зараз «Руґер» опинився біля його ніг. Він міг його повернути собі в будь-який зручний момент. Тоді в нього було б уже два пістолети, а у Ричера – жодного. Краща позиція.
Хоча насправді це було не так. А все через спокусу. Через поспіх. У цього типа було два пістолети на відстані витягнутої руки, проте жоден із них не був у нього в руках. Так близько, і водночас так далеко. Його повністю захопили майбутні перспективи. Він думав наперед, уявляючи тверду поверхню міцного металу, передчуваючи важке різьблене руків’я у своїх руках, думаючи про теплоту та міцність спускового механізму під його пальцями. Невразливість. Перемога. Завдання виконане. Так близько. Всього лишень після того, як він пірне донизу по свій «Руґер», а потім знову випрямиться, швидким та різким рухом. Або ж він міг відкинути полу своєї сатинової куртки вбік та потягнутися за спину, до своєї кобури, витягнути її, прицілитись та вистрелити. І нічого більше.
Так близько. Спокуса. Поспіх. Але для виконання будь-якого із цих маневрів знадобиться час. Секунда або й трохи більше. І будь-який із цих маневрів стане сигналом. Ніякого подвійного підтексту. Ричер одразу знатиме, чого йому чекати далі. А він стояв усього лише за два кроки від нього. Він був великим типом і виглядав досить рухливим. Та й наскільки рухливим йому для цього потрібно бути? Нахилитися додолу по пістолет означало отримати удар по обличчю. Безсумнівно. Ричерові знадобилось би зробити усього один крок, і – брязь! З правої ноги після невеликого розмаху. Наче удар по футбольному м’ячі. Мішень опиниться просто перед ним, у правильному місці, у правильний час та на правильній висоті. На прицілі. Благаючи про це. Його обличчя.
А намагання дістатися до кобури могло призвести до удару по яйцях. Із такою самою імовірністю. Йому доведеться в буквальному сенсі боротися, тримаючи при цьому одну руку за спиною. Його лікоть буде неприродно вигнутим. Він буде зовсім відкритим.
Два пістолети на відстані витягнутої руки, проте жодного в руці.
Спокуса.
Поспіх.
Безтямність.
Ричер зробив півкроку вперед. Змінюючи геометрію. Зменшуючи радіус. Загострюючи фокус. Нарощуючи тиск. Віч-на-віч, на відстані п’яти футів один від одного. Незнайомець залишався спокійним зовні. Проте Ричер бачив його наскрізь. Цей тип увесь трусився. Фізичний вияв сумніву. Він вирішував, нахилитися йому чи дістати той пістолет, що позаду нього. Один чи другий. Чи обидва. Ситуація вийшла з-під контролю. Він то намагався щось зробити, то зупинявся, проте робив це майже непомітно для людського ока. Випробовуючи то одну можливість, то іншу. Маленькі потрясіння та вібрації. Його очі бігали туди-сюди. Вниз та вгору, вниз та вгору. Так близько і водночас так далеко.
Ричер запитав:
– Як вас звуть?
– Навіщо тобі це?
– Здається, ми вже з вами познайомилися. Чому б тепер не назватись одне одному офіційно?
– Навіщо?
– Можливо, цьому посприяв один дуже розумний крок із вашого боку. Можливо, він змусив мене думати про вас як про людину. Не як про опонента. Я міг навіть завдати вам не такого сильно удару через це. Такою є загальна мудрість у наш час. Жертви повинні облагороджувати себе.
Потрясіння і тремтіння. Очі бігали то вгору, то вниз. Так близько і водночас так далеко. Тип сказав:
– Я не жертва.
Ричер відповів:
– Поки що.