Ченґ сказала:
– Приховані веб-сайти передбачають певну неправомірність.
– Так і є, – відповіла старенька. – Чи навіть аморальність, на мою думку. Або ж і одне і інше водночас. Я в таких речах є досить наївною людиною, проте дехто одразу уявляє собі порнографію найнижчого сорту чи замовлення кокаїну поштою і таке інше. Це називається «Глибинна Мережа». Усе це гладенькі більярдні кулі. Їх мільйони. Без шипів, без гачків, вони просто займаються своєю справою без стороннього нагляду. «Глибинна Мережа» десь у десятки разів більша за поверхневу Мережу. Чи навіть більше. Цього ніхто не знає. Та й як це взагалі можливо знати? Не варто її плутати із «Темною Мережею», яка, звісно, представлена не більш ніж застарілими сторінками із недіючими посиланнями, такими, як мертві супутники, які кружлятимуть десь там, у космосі, вічно. Це надає «Темній Мережі» схожості зі стародавньою археологією, а «Глибинній Мережі» – зі смугою зустрічного руху на дорозі. Не те щоб вони насправді є глибинними чи темними, чи нагадують хоч якусь смугу для руху, ви ж це розумієте. Інтернет – це не фізичне явище. У нього взагалі немає жодних фізичних характеристик.
По телевізору показали, як у кадр зйомки, зробленої згори, вкотилася машина «швидкої допомоги», вона повільно рухалася по траві, її фари світили якимось тьмяним світлом, а за нею слідом їхало щось схоже на фургон коронера. З машин вийшли люди та приєдналися до поліціянтів.
Ченґ запитала:
– То як людина може знайти ці засекречені веб-сайти?
– Ніяк, – відповіла старенька. – В усякому разі, вони ж не лежать на поверхні. Пошуковою системою скористатися не вийде, бо ці веб-сайти є тими гладенькими кулями. Вам потрібна точна адреса. Не просто «Coffeeshop.com», а щось на зразок «Coffeeshop123.xyz.com». А ще гірше – шукати такі сторінки в реальному житті. Єдиний покажчик інтернет-ресурсу в поєднанні із супернадійним паролем – і все це одночасно. Вочевидь, такі адреси крутяться в певних спільнотах, передаючись із уст в уста.
На телеекрані блакитний форд «Краун Вікторія» заїхав на траву та зупинився. З нього вийшло двійко чоловіків у костюмах. Швидше за все, це були детективи. На стрічці з’явився напис: «Вбивство в Лінкольн-Парку». Ричер чув шум інших гелікоптерів у повітрі, вони були десь за милю звідси. Це були люди із конкуруючих каналів, які вже запізнилися на вечірку в розпалі.
Він запитав:
– Мак-Кенн розповідав вам, який саме веб-сайт він хотів знайти?
Старенька відповіла:
– Ні.
На екрані з’явилося зображення групи чоловіків, які поприсідали навколо одягненого в чорне тіла, що лежало на траві. Детективи та судово-медичний експерт, припустив Ричер. Ця процедура була йому добре відома. Він присідав навколо горизонтально розташованих тіл безліч разів. Деякі з них були живими. Проте не це, він знав напевно. Не було ніякого поспіху. Жодної метушні. Жодних криків. Не було медичних корсетів, внутрішньовенних крапельниць, дихальних трубок чи непрямого масажу серця.
«Вбивство в Лінкольн-Парку».
Старенька запитала:
– Це ж Пітер, правда? Інакше для чого б ви мене про нього розпитували? Чому б іще мною зацікавилося ФБР?
Ченґ не відповіла на це запитання, Ричер також вирішив нічого не казати, тому що поки старенька говорила, картинка на екрані змінилася. Тепер там був будинок. Непримітний міський особняк на нічим не примітній вуличці. Будинок Пітера Мак-Кенна. І цієї старенької. Саме там, де вони були всього декількома хвилинами раніше. Його легко було впізнати. Він був для них уже знайомим. Його фасад був повністю освітленим миготливими червоними лампами. Поліціянти бігли вгору сходами.