Тоді вони також пішли до виходу, надзвичайно повільно, розглядаючи вітрини, остерігаючись того, що їх хоч пізно, але впізнають чи попередять когось про них по телефону, проте так нічого підозрілого вони й не побачили. Аеропорт був просторим, натовпу не було, і всі виглядали спокійними. Для тих, хто прибув із Чикаґо, тут був наче вихідний день. Вони на якусь мить затрималися біля виходу з аеропорту, розглядаючи взуття, светри та прикраси з бірюзи, поки не приземлився другий рейс, і з нього почали метушливо виходити пасажири. Там було близько сотні людей, подумалось Ричерові. Вони прилетіли з Міннесоти, із сотнею невеликих сумок. Ричер і Ченґ влилися в натовп поміж останніх пасажирів, а тоді швидко пройшли через зал видачі багажу поміж нещільної та неквапної групи людей, через останню прохолоду від кондиціонера, і вийшли назовні до місця стоянки таксі на пекучу пустельну спеку. Але чекати там довелося не більше однієї довжелезної хвилини. Ніхто не звертав на них уваги. Ніхто не метушився, не дивився на них, і ніхто взагалі не роздивлявся навкруги.
Вони спіймали таксі, щоб доїхати до місця прокату авто. Ніхто за ними не стежив. У Ричера не було водійського посвідчення, тож Ченґ стала в чергу та орендувала для них невеликого за розміром шевроле. Це була нічим не примітна машина білого кольору, щоб вони могли залишатися невпізнаними, на додачу в ній був GPS-навігатор для того, щоб вони могли добре орієнтуватися на місцевості. Вони зачекали біля будки перевірки документів та роздивилися навколо. На узбіччі не видно було інших вільних авто. Нікого навкруги не було. Надворі було занадто спекотно для пішоходів.
Десять хвилин вони їздили неорганізованим та заплутаним маршрутом, а тоді підладнали свій навігатор на вказане фешенебельне передмістя. Там, де мешкав лікар із сестрою містера Мак-Кенна. Вони налаштували радіостанцію на новини, проте із Чикаґо нічого не було чути. На це не було часу. Вочевидь, у Феніксі своїх клопотів вистачало. Навігатор указав їм шлях на північ, а тоді на схід, у напрямку Скоттсдейла, тоді вони повернули в провінційну вуличку, з неї на ще одну, і нарешті вони в’їхали в потрібний район.
Біля воріт, що вели до будинку, була вартівня. Вона була збудована в надзвичайно декоративному стилі, з шатровим дахом, й обсаджена кактусами, із червоно-смугастим шлагбаумом праворуч і таким самим червоно-смугастим ліворуч. Наче це була тлуста пташка із двома тонкими крилами. Уся ця спільнота мешкала за ворітьми. Багатії. Платники податків. Меценати політиків. Шерифи з району Марікопа на швидкому наборі.
Вони зачекали на узбіччі, за сто ярдів від вартівні. Була третя ранку. У Чикаґо була вже п’ята. За склом стояв один охоронець.
Ричер сказав:
– Ми повинні були це передбачити.
Ченґ відповіла:
– Якщо вона вже чула про свого брата, то ми сюди ніколи не потрапимо. Не в тому випадку, якщо цьому типові спочатку потрібно подзвонити до будинку. А я певна, що він це зробить.
Ричер зазначив:
– У тебе є візитка агента ФБР.
– Це ж не значок. Він помітить різницю.
– Він, мабуть, колишній коп.
– Він звичайна жива людина. Ось і все, що потрібно для цієї роботи.
– Місіс Гопкінс була цим вражена.
– Інше покоління. Різне сприйняття керівництва.
Ричер нічого не відповів. Ченґ запитала:
– З тобою все гаразд?
– У мене болить голова.
– Що ти плануєш зробити?
– Давай спробуємо увійти.
– Гаразд, але якщо виникнуть якісь проблеми, ми одразу ж відступимо. Ми переживемо це. Сестра – це той міст, який ми просто не можемо дозволити собі спалити.
Вона поїхала далі, повернула і зупинилася перед шлагбаумом, просто біля перегородки із рухомим склом. Вона опустила своє вікно вниз. Відкинула назад волосся, повернула в бік перегородки голову та всміхнулася. Тоді вона сказала:
– Ми приїхали до містера та місіс Еван Лейр.
Охоронець був старшим білим чоловіком у сірій уніформі з поліестру. У сорочці на короткий рукав. У нього були худі руки, укриті пігментними плямами. Він натиснув на червону кнопку і сказав:
– Бажаю вам приємного вечора.
Шлагбаум почав підійматися. Ченґ проїхала попід ним. Вона підняла своє вікно і сказала:
– Я не платила б такому охоронцю.
Ричер відзначив:
– Що не кажи, краєвид тут що треба.
І справді. Газонів тут не було. Не було нічого, що потребувало б води. Там були майстерно викладені ряди каменів із кактусами, чиї листки прорізувалися з-поміж каміння, як леза ножів, із серпанком блідо-червоних квітів, зі сталевими скульптурами, які були досі блискучими та незаіржавілими на цьому сухому повітрі. Місцина тут була рівною, земельні ділянки були великими, а будинки розташовувалися під різними кутами: один стояв так, другий стояв інакше, наче вони всі випадково забрели сюди з якоїсь іншої сцени.