Мати погладила його жорсткі короткі кучері. Він ще трохи побурчав, намагаючись прибрати насупленого вигляду, а потім ми всі зайняли свої місця за столом, послухавшись Розиної вимоги, яку вона повторила вже втретє.
– А зараз беріть свій чай, – сказала вона, – і я розповім вам, чим займалася я. Я була з візитом у Вілсонів; і страшенно шкода, Гілберте, що ти не поїхав зі мною, бо там була Еліза Мілворд!
– Та ну! І що з нею?
– О нічого! Я не збираюся розповідати тобі про неї, скажу лишень, що це гарнюня смішна крихітка, тож варто було б якось запросити її до нас.
– Ну, ну, люба моя! Твій брат так не гадає! – щиро промовила моя мати, звівши вгору пальця.
– Ну, – провадила Роза, – я збираюся розповісти вам важливу новину, яку там почула, – мені аж не тямиться від неї. Як відомо, місяць тому подейкували, ніби хтось збирається придбати Вілдфел-Хол – і що ви думаєте? В ньому вже понад тиждень хтось живе! А ми й не знали!
– Неможливо! – скрикнула моя мати. – Безглуздо! – вигукнув Фергус.
– Але це так! І мешкає там самотня леді!
– Господи, люба моя! Таж помістя геть зруйноване!
– Вона обладнала дві чи три кімнати й живе самотою, якщо не рахувати служниці!
– Ото лихо! А я гадав, що вона відьма! – зауважив Фергус, відрізуючи собі шмат бутерброда з дюйм завтовшки.
– Нісенітниця, Фергусе! Хіба же не дивно це, мамо?
– Дивно! Я насилу можу повірити.
– Але мусиш вірити, бо Джейн Вілсон бачила її. Вона ходила зі своєю матір’ю, яка, звісно, коли почула, що по сусідству з’явилася незнайомка, напевне, була як на голках, поки не побачила її і не витягла з неї все, що могла. Її звати місіс Грем, і вона в жалобі – не в одязі вдови, а в легшому траурі – і, кажуть, вона досить молода – не більше двадцяти п’яти чи шести років, – але така стримана! Вони перепробували все, щоб довідатись, хто вона й звідки походить, але ні місіс Вілсон із її завзятими та настирливими ударами, ні міс Вілсон із її вмілим маневруванням не спромоглися отримати жодної задовільної відповіді, чи хоча б недбалої ремарки або випадкового висловлювання, що погамували б їхню цікавість чи кинули бодай найменший промінець світла на її історію, обставини чи зв’язки. Ба більше, вона була не дуже чемна з ними, і їй, очевидно, приємніше було сказати «до побачення», ніж «як справи». Але Еліза Мілворд каже, що батько має намір відвідати її найближчим часом і запропонувати кілька пасторських порад, яких вона вочевидь потребує, бо з’явилася тут на початку минулого тижня, а не відвідала у неділю церкви; і вона – тобто Еліза – проситиме дозволу супроводжувати його і впевнена, що їй вдасться виманити у неї що-небудь лестощами – ти знаєш, Гілберте, вона може зробити що завгодно. І нам би не завадило якось відвідати її, мамо; це було б доречно, ти ж знаєш.
– Звичайно, моя люба. Бідолашна! Якою самотньою вона має почуватися!
– І благаю, не відкладайте цього; і не забудьте принести л* мені інформацію про те, як багато цукру вона кладе в чай, і які капелюшки та фартухи вона носить, і все таке; бо я не знаю, як житиму, поки не дізнаюсь про це! – дуже серйозно сказав Фергус.
Та якщо він сподівався, що його промову сприйматимуть як витончений дотеп, то його надії були марними, бо ніхто не засміявся. Однак Фергусові було до того байдуже – він саме збирався ковтнути чаю, аж його охопив такий регіт, що він був змушений підхопитись з-за столу і, пирхаючи, вибігти з кімнати; а за хвилину вже було чути, як він регочеться у саду, мов навіжений.
А я був голоден і знай наминав шинку з тостами, поки мати з сестрою обговорювали очевидні та неочевидні обставини, а також імовірну чи неймовірну історію загадкової леді; щоправда, мушу зізнатися, після братової пригоди я раз чи двічі брався до кухля з чаєм, та не зважувався сьорбнути з нього, щоб не зашкодити своїй гідності таким самим вибухом.
Наступного дня моя мати та Роза поспішили з візитом до прекрасної відлюдниці, та дізналися не набагато більше, ніж знали до того; хоч моя мати заявила, що не шкодує за змарнованим часом, бо навіть якщо й не набралася від тієї пані чогось доброго, то принаймні передала дещицю, а це було ще краще: дала кілька корисних порад, котрі, як вона сподівалася, не пропадуть; місіс Грем говорила небагато і здавалася трохи самовпевненою, та не виглядала нездатною до роздумів, – щоправда, моя мати не знала, де та пробула все своє життя, бідолашна, бо вона виявила жалюгідне невігластво стосовно деяких речей і їй навіть забракло розуму соромитись цього.