Раптово петелька на комірці обірвалась, куртка впала на підлогу. Санько відчув напад несподіваної люті. У вухах зашуміло від напливу крові, серце стукотіло майже в горлі. Люто шпурнув невинну куртку ногою, від чого та залетіла, ніби сховалася від нього, під вішак.
— Бог у поміч, Голова! — несподівано розвернув його веселий голос. — Вирішив підлогу протерти?
— Привіт, брате! — зрадів Сашко. Перед ним малював свою найкращу усмішку Роман Мельник. Без нього Головко навіть не уявляв свого життя.
Їхня дружба зав’язалася дивно, для когось, можливо, і смішно. Був вересень. Першачки бігали на фізкультурі, назграбно розмахували руками, як цибаті лелечата неміцними крилами. Тетяна Андріївна Дорошенко, їхня тодішня вчителька, була суворою. Варто щось не так зробити на уроці, і відразу — запис у щоденнику, а далі — неминучі репресії з боку батьків. Її не любили, побоювалися і намагалися не потрапляти під гарячу руку.
— Мельник, ти чого згорбився, як дід після перепою? — несподівано накинулася вчителька. Однокласники заціпеніли, а потім дружно захихотіли.
— А він того!.. — вигукнув Женька Цимбалюк, маленький, біленький хлопчик, з яскраво-синіми очима, схожий на янголятко з вітальних листівок. — Вер...ся! — тикнув пальцем на бідного Мельника, якого, видно було, скрутило не на жарт. Клас знову затопила хвиля сміху. Дівчатка перешіптувалися, кидаючи насмішкуваті погляди на Ромчика.
— Цимбалюк, що за слова такі? — вирячила очі Тетяна Андріївна. — Хочеш зауваження в щоденник? — повернулась до Женика. Той аж присів із переляку, швидко-швидко закрутив головою, показуючи, як сильно він того не бажає. Клас теж затих.
— Мельник, хочеш вийти? — звернулась до Ромки. Той мовчки кивнув. На його очах виступили сльози. — То чого воду вариш? Сказати не міг?
Ромка мовчав, з останніх сил стримуючи бунт природи.
— Вийди, — милостиво дозволила йому.
Ромка, переступаючи з ноги на ногу, наче в якомусь дивному танці, кинувся до виходу. Однокласники знову притишено захихотіли. Минуло хвилин із двадцять уроку, а Мельник до залу не повернувся.
— Мовчанов! — вигукнула вчителька. — Збігай до туалету і подивись, де Мельник подівся!
— Може, того... провалився, в унітаз затягнуло, — не втримався Цимбалюк. Він широко посміхнувся, але вчителька так зиркнула на нього, що подальші слова застрягли в горлі, змусивши його закашлятись. Севка побіг, повернувся за кілька хвилин.
— Тетяно Андріївно, він там плаче і нікуди не хоче йти, — повідомив.
— Що за істерики! — звилась, наче від нестерпного болю, вчителька. — Зараз я його швидко до тями приведу. Завтра батьки в директора будуть! — пообіцяла грізно.
Чому він тоді зголосився розібратись із проблемою, що виникла в однокласника, з яким ніколи не спілкувався, Санько не міг пояснити навіть собі. Але так було — сказав учительці, що він піде і все владнає. І той випадок звів його з найкращим у майбутньому другом.
Ромка сидів на унітазі, приспустивши штани, і плакав. Очі в нього були червоні від сліз, він шморгав носом, раз за разом витирав його кулаком і продовжував гірко хлипати.
— Ти чого? — здивовано спитав Санько. Мельник скривився, наче від сильного болю, заморгав залитими солоними краплями очима.
— А ти сміятись не будеш? — підняв знічений погляд.
— Чому я маю сміятися? — здивувався Сашко.
— Тут папір туалетний скінчився. Встати не можу, — знову заплакав Ромчик.
— От тобі й на. А я вже злякався, — наче дорослий, зреагував на сльози Ромчика. — Почекай хвилинку...
Сашко метнувся кабінками чоловічого туалету, пересвідчився, що паперу немає в жодній, вискочив у коридор. Прочинив двері з намальованою на них дівчинкою, насторожено просунув голову, ковзнув поглядом по приміщенню. На щастя, там нікого не було. Швидко заскочив туди, схопив рулон туалетного паперу, влетів на чоловічу територію і кинув «рятівне коло» Ромі.
— Чого не встаєш?
— А ти чого стоїш тут? Може, вийдеш? — почервонів Мельник.
— Ой, вибач, — зрозумів свою нетактовність Сашко, вийшов у коридор, став під стіною. За хвилину до нього підійшов Ромка, струшуючи мокрі руки.
— Дякую, — зашарівся він. На його обличчі від сліз майже не залишилося сліду. — Ідемо на фізкультуру? — спитав чомусь насторожено.
— Побігли, — відповів Сашко. — А то будемо потім проблеми мати.
— Зачекай, — несподівано зупинив його Ромчик. — А ти нікому не скажеш?
— Та щоб мені все життя зі старим мобільним ходити! — поклявся Сашко. Той ще раз усміхнувся, витер п’ятірню об штани і простягнув перед собою.
— Друзі? — спитав.
— Друзі! — підтвердив Сашко, потиснувши правицею долоню товариша.
Вони повернулися до спортивної зали, об’єднані спільною таємницею. На запитання вчительки Сашко відповів, що в Ромки дуже боліло в животі. Тетяна Андріївна доручила відвести Ромку до лікаря, але хлопці того не зробили, вирішивши вперше у шкільному житті втекти з уроків. Так народжувалась їхня дружба.
— Ти чого речі псуєш? — уже серйозно спитав Ромка. За ці роки він витягнувся, надбав низький тембр голосу і вже ніяк не був схожий на того переляканого «першачка» зі спущеними штаньми й заплаканими очима.
— Та дістали вже всі! От для чого мені ця ганчірка? Чи я пацан зелений, щоб закутуватись у таку спеку? — спалахнув Саня.
— Ти, братан, стався до всього по-філософськи, — статечно зауважив Мельник. — Батьки для того й існують, щоб нас нагинати і підлаштовувати під себе. І не тільки вони — це система, — підняв догори вказівний палець. — На фіга кому потрібна непідконтрольна людина? Від неї ж тільки головняк і нічого більше.
— Та скільки вже можна! Батько вранці з відрядження дзвонить і контролює, чи я в школу не запізнююсь, — не міг заспокоїтися Сашко. — Чи йому там нема чим зайнятися? — сплюнув спересердя.
— Не парся, в тебе ще нормальні предки. Бувають набагато гірші, — Роман підняв з підлоги куртку, акуратно розправив її і примостив на вішачок за комір. — Все буде чьотко, прорвемося, — повернувся і першим пішов до класу. Сашко зітхнув, поправив на плечі рюкзак і почимчикував услід, шаркаючи ногами по витертому лінолеуму.
У кабінеті англійської мови галасливо. До уроку залишались хвилини, тому потрібно було встигнути обговорити події за вихідні, поділитися враженнями, хоча б пробігти очима параграф у підручнику, бо вчора на це ну зовсім не вистачило часу.
Хлопці повтуплювалися в мобільники і, судячи з усього, різалися в якусь мережеву гру. Wi-Fi у школі мав закритий доступ, але вони давно зламали пароль і ділилися ним один з одним за пачку жуйки чи за цигарки. Час від часу пароль змінювали, і тоді на кілька днів школа від нічого робити на перервах починала сходити з розуму. «Школярики» старших класів, більшість із яких були на голову вищими від далеко не малюка фізкультурника Ігоря Степановича, гасали коридорами, і горе було тій учительці, яка наривалася на такий «експрес».
За якийсь час хтось «Вконтакті» викладав новий пароль, школа вгамовувалася, її життя поверталося у звичне річище. Сашко не раз думав, що це самі вчителі розсекречують код доступу, будучи впевненими, що в інший спосіб учнів не вгамувати.
Клас жив своїм щоденним життям. Двоє дівчат розглядали кольоровий журнал, ще одна слухала в навушниках музику, похитуючи головою в такт тільки їй чутного ритму. Хтось бубонів, повторюючи англійський текст, хтось голосно розповідав про новий фільм, який скачав у «неті», а він виявився «повним відстоєм». Не встиг Сашко зайняти своє місце і прилаштувати рюкзак, як пролунав дзвоник на урок.
— Гуд монінг, діа чілдрен! — привіталася вчителька англійської Ангеліна Петрівна Сорока. Була вона років сорока, мала перепалене невдалим фарбуванням, жовтувате волосся, високий зріст, прямі тонкі губи і розмір ноги, як у морського піхотинця. Приклеєне їй прізвисько — Ліна-Чапля — знала, але ніяк не реагувала, коли її так називали, і, головне, не ображалася, що викликало в дев’ятикласників повагу. Однак прізвисько все ж нагнітало Ангеліні Петрівні неприємні відчуття.