Не дивно, що цю рудоволосу людину з шовковим голосом і вільними манерами зустрічали на берегах великої південноамериканської ріки з таким інтересом. Звичайно, почуття, які викликала його поява, були не однакові: вдячність тубільців дорівнювала ненависті їхніх визискувачів. Унаслідок перебування протягом кількох місяців у Бразилії він чудово оволодів поширеною місцевою говіркою, що на одну третину складалася з португальських, а на дві третини — з індіанських слів.
Раніше я вже казав, що лорд Джон Рокстон був маніяком у своїх симпатіях до Південної Америки. Про цю величезну країну він міг говорити тільки з запалом, і запал той, хоч я мало її знав, пронизував і мене, привертаючи мою увагу та збуджуючи цікавість до неї. Як би мені хотілося передати всю чарівність його розповідей, де знання так тісно поєдналося з фантастичними здогадками, що навіть Самерлі припиняв скептично усміхатися і весь перетворювався на слух. Рокстон висловлював надію, що потужну ріку, якою перші завойовники Перу пройшли через увесь континент, незабаром дослідять більш досконало, бо, власне, нам відомі лише її мінливі береги.
— А що лежить поза ними? — питав він, указуючи на північ. — Ліси, болота й непрохідні чагарники. Хтозна, що ховають вони в собі? А тут, на південь? Болотисті зарості, де досі не бував жоден білий. Невідоме оточує нас зусібіч. Що ми знаємо, крім вузенької смужечки берега? Хто може передбачити всі можливості в цій дивній країні? Чому дядько Челленджер не може мати рацію?
Ці слова знову викликали усмішку на обличчі професора Самерлі; він мовчав, але за завісою диму зі своєї люльки саркастично хитав головою.
Утім, годі вже мови про моїх білих супутників. Інші особливості їхньої вдачі, так само, як і моєї, ще дадуться взнаки. У нас є ще кілька компаньйонів, які відіграватимуть важливу роль у подальшому. Перш за все, це негр-велетень Замбо — чорний Геркулес, працелюбний, як кінь, і наділений приблизно таким самим розумом. Ми винайняли його в Парі за рекомендацією пароплавного товариства, що на його суднах він вивчився трохи англійської мови. В Парі ж таки ми завербували Гомеса та Мануеля — метисів, які саме сплавляли червоне дерево в місті. То були бородані із брунатною шкірою, люті, жилаві й моторні, як пантери. Обидва жили на верхів’ях Амазонки, що їх ми збиралися досліджувати, і через це лорд Рокстон вирішив їх винайняти. Гомес до того ж чудово володів англійською мовою. За платню в п’ятнадцять доларів на місяць метиси ладні були служити нам, куховарити, веслувати і взагалі робити все, що їм скажуть. Крім них, ми винайняли ще трьох болівійських індіанців з племені мойо, що славилося з-поміж тубільців найкращими рибалками й човнярами. Старшого ми назвали Мойо, решта двоє відзивалися на імена Хосе та Фердинанд. Отже, наша маленька експедиція, що чекала в Манаосі на інструкції для своєї незвичайної подорожі, складалася з трьох білих, двох метисів, одного негра й трьох індіанців.
Нарешті після довгого тижня виснажливого очікування настав призначений день. Уявіть собі добре затінену вітальню в маєтку Сант-Ігнасіо, удвох милях від Манаоса. Надворі сяяло сліпуче сонце, пальми відкидали чорні тіні, чіткі, як і контури самих дерев. Спокійне повітря сповнювалося одвічним деркотінням комах — тропічним хором багатооктавного діапазону, від низького гудіння до високого, гострого дзижчання москітів. Перед верандою розташовувався невеличкий садочок, обсаджений кактусами і прикрашений грядками екзотичних квітів. Над квітниками у сонячному промінні кружляли величезні сині метелики й гарненькі крихітки-колібрі. Ми сиділи за плетеним столом, на якому лежав запечатаний конверт. На конверті нерівним почерком професора Челленджера були написані слова:
«Інструкції лордові Рокстону з товариством. Розрізати в Манаосі 15 липня, рівно о 12-й годині дня».
Лорд Джон поклав годинника на стіл біля себе.
— Лишається іде сім хвилин, — сказав він. — Наш стариган любить точність.
Професор Самерлі, виразливо посміхаючись, узяв конверта своєю сухорлявою рукою.
— А яка різниця — розріжемо ми його тепер чи за сім хвилин? — спитав він. — Скрізь одна й та сама система ошуканства та дурних вигадок, якими уславився автор цього листа.
— Е ні, — заперечив лорд Джон. — Ми мусимо дотримуватися правил. Це було бажання Челленджера. Ми сидимо тут виключно через нього, і було б нечесно, якби ми не виконали його розпоряджень.
— Гарна річ! — уїдливо зауважив професор. — Ще в Лондоні його вимоги здалися мені безглуздими, а тепер, мушу сказати, я вважаю їх зовсім недолугими. Не знаю, що там у конверті, але попереджаю — у разі якщо ніяких конкретних вказівок ми там не знайдемо, я зараз же їду до Парі й сідаю там на «Болівію». Зрештою, у мене забагато відповідальної роботи, і я не хочу бігати світами, аби спростувати твердження якогось божевільного. Ну, Рокстоне, тепер уже, напевно, час.
— Правда ваша, — сказав лорд Джон. — Можете давати сигнал.
Він узяв конверта й розрізав його складаним ножем. Звідти випав згорнений аркуш паперу. Лорд обережно розгорнув його і розстелив на столі. Аркуш був чистий. Рокстон перегорнув його на другий бік. Знову — нічого. Украй здивовані, ми мовчки перезирнулися. Тишу порушив професор Самерлі, вибухнувши оглушливим сміхом.
— Це явне визнання своєї брехні, — скрикнув він. — Чого ж вам іще треба? Людина сама визнала себе за дурисвіта. Нам лишається одне — повернутися додому і привселюдно оголосити його шахраєм і дурилюдом.
— Може, тут є невидимий додаток? — висловив я здогадку.
— Не думаю, — відповів лорд Рокстон, роздивляючись папір проти світла. — Ні, голубе мій, нам нема чого дурити самих себе. Закладаюся, що на цьому папері нічого не було написано.
— Можна ввійти? — загримів голос із веранди.
Тінь від присадкуватої постаті заступила світ із вікна.
Цей голос! Ці широченні плечі! Зворушені, ми схопилися зі своїх місць і побачили Челленджера в якомусь круглому хлоп’ячому капелюху з кольоровою стрічкою. Так, сам Челленджер, заклавши руки в кишені своєї куртки й тупцюючи на одному місці у нових парусинових башмаках, стояв перед нами. Відкинувши голову назад, увесь у сонячному світлі, він стояв зі своєю розкішною ассирійською бородою й задерикувато поглядав на нас своїми нахабними очима.
— Боюся, — промовив він, видобуваючи з кишені годинника, — боюся, що спізнився на кілька хвилин. Мушу зізнатись, коли я передавав вам цього конверта, я не думав, що вам доведеться його розрізати, бо хотів бути на місці перед призначеним часом. Затримка сталася почасти з вини лоцмана, почасти через мілину, що виринула зовсім невчасно. Певно, мій колега, професор Самерлі, скористався слушною нагодою й трохи попащекував.
— Мушу зазначити, сер, — з деякою врочистістю в тоні сказав лорд Джон, — що ваша поява значно полегшила наше становище. Ми вже думали, що експедиція на цьому скінчиться. Але я все ж таки і тепер не розумію вашої незвичайної поведінки.
Замість відповісти професор потиснув мені руку, поручкався з лордом Джоном, з підкресленою зневагою вклонився професорові Самерлі й опустився в плетене крісло, що захиталося під вагою його тіла.
— У вас усе готове для подорожі? — спитав він.
— Можемо вирушати хоч завтра.
— То й рушаймо. Ніяких мап вам тепер не потрібно, бо ви матимете неоціненну допомогу з мого боку. Я з самого початку вирішив керувати вашою експедицією. Незабаром ви переконаєтесь, що найкращі мапи не варті моєї мудрої поради. Щодо маленького жарту з конвертом, то, відкривши з самого початку всі свої плани, я мусив би поїхати разом із вами.
— Тільки не зо мною, сер, — згукнув професор Самерлі, — поки існуватимуть інші пароплави...
Челленджер відмахнувся від нього своєю здоровенною волохатою рукою.
— Люди зі здоровим глуздом оцінять мої міркування, бо, маючи вільний час, я з’явився саме тоді, коли присутність моя стала конче потрібна. Ви в надійних руках. Тепер ви вже неодмінно досягнете своєї мети. Віднині я беру на себе керівництво експедицією і прошу вас сьогодні ж увечері закінчити всі приготування, щоб завтра вранці ми могли вирушити. Час для мене дорогий. Думаю, що це, хоч і меншою мірою, стосується й вас. Я пропоную поспішати й не баритися, тоді ви скоріше побачите те, задля чого сюди приїхали.