Тварини у цьому величезному храмі наче й не водилися, але безперестанний рух над нашими головами свідчив про ціле царство гадюк, мавп, птахів і лінивців, що жили в сонячному світлі та з цікавістю споглядали крихітні темні фігурки, що, спотикаючись, чвалали десь унизу.
Уранці і ввечері над нашими головами верещали мавпи й пронизливо сокотали папуги, а спекотними годинами дня вухо вловлювало дзижчання комах, що нагадувало шум далекого морського прибою. І жодного руху на урочистих алеях між велетенських стовбурів, що зникали високо в темряві. Тільки один раз кривоногий звір — чи то мурахоїд, чи то ведмідь, накульгуючи, прослизнув між деревами. То була єдина ознака життя, що її я бачив у великому Амазонському лісі.
А втім, у цих таємничих пущах, недалеко від нас, були ознаки присутності людей. Увесь ранок третього дня нашої подорожі ми чули якийсь приглушений ритмічний стукіт, який то стихав, то знову ставав виразніший. Ми пливли в човнах на відстані кількох ярдів один від одного, і наші індіанці, почувши той стукіт, наче скам’яніли й із нажаханими обличчями почали дослухатися.
— Що воно таке? — спитав я.
— Барабани, — байдуже відповів лорд Джон. — Військові барабани. Мені доводилося чути їх і раніше.
— Так, сер, військові барабани, — ствердив метис Гомес. — Це дикуни, але дикуни-грабіжники, а не мирні індіанці. Вони стежать за кожним нашим кроком і вб’ють при першій слушній нагоді.
— Як можуть вони стежити за нами? — здивувався я, вдивляючись у нерухому, темну далечінь.
Метис знизав своїми широкими плечима.
— Індіанці вміють. У них на те є власний спосіб. Вони чатують нас і барабанним боєм розмовляють один із одним. Вони вб’ють нас за першої ж нагоди.
Близько полудня того ж таки дня — записна книжка підказує мені, що то було у вівторок, 18-го серпня, — ми чули вже шість або сім барабанів, що тарабанили звідусіль. Подеколи стукіт був швидкий, подеколи — повільніший. Іншим разом то були запитання й відповідь: десь на сході чувся чіткий уривчастий дріб, а після паузи з півночі доносився густий гуркіт. Це безперервне тарахкотіння неабияк збуджувало нерви. В ньому, здавалося, чути було загрозливе попередження нашого метиса: «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді». У мовчазному лісі жодного поруху; тиша та спокій по цей бік темної рослинної завіси. А там, за нею, наші переслідувачі безупинно нагадують про себе. «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», — каже барабанщик на сході. «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді», — стверджує його товариш на півночі.
Цілий день круг нас били барабани, і загрози їхні відбивалися на обличчях наших кольорових супутників. Навіть небоязкий метис-відчайдух — і той нібито злякався. Але того ж таки дня я пересвідчився, що і Самерлі, і Челленджер володіють найвищим різновидом відваги — сміливістю людини науки. Це сміливість, що її відчував Дарвін під час свого перебування серед аргентинських гаучосів, або Волес, коли жив серед людожерів на Малайських островах. З волі природи мозок людський не може водночас думати про дві різні речі, і коли його захоплюють наукові проблеми, там не лишається місця для особистих переживань. Цілий день, ніби не помічаючи безугавного тарахкотіння барабанів, обидва наші професори слідкували за кожною пташкою на дереві, щонайменшим кущиком на березі. Сперечалися вони, звичайно, як і завжди, і кожен рик Челленджера одразу ж викликав бурчання Самерлі. Але дискусії свої вони провадили цілком спокійно і на барабанний бій звертали уваги не більше, ніж коли сиділи б у курильній кімнаті свого клубу. Тільки один раз зводили професори обговорити й це явище.
— Людожери з племені міранха або амаюака, — сказав Челленджер, тикаючи пальцем у напрямі, де лунав барабанний бій.
— Безсумнівно, сер, — відповів Самерлі. — І я думаю, що, як і всі такі племена, вони належать до монгольської раси і розмовляють якоюсь полісинтетичною мовою.
— Ну звичайно ж полісинтетичною, — поблажливо погодився Челленджер, — бо, наскільки мені відомо, інших мов на цьому континенті ви не знайдете, а в мене їх занотовано близько ста. Що ж до монгольської теорії, то до неї я ставлюся з великою недовірою.
— А я гадаю, що навіть поверхневі знання в галузі порівняльної анатомії свідчать на користь цієї теорії, — уїдливим тоном промовив Самерлі.
Челленджер войовничо випнув підборіддя так, що від його голови лишилися тільки борода та криси бриля.
— Безперечно, сер, для такого висновку потрібні саме поверхневі знання. А коли знаєш більше, то й думаєш геть інакше. — І вони обмінялися ворожими поглядами, тоді як барабани круг нас провадили своє: «Ми вб’ємо вас при першій же нагоді».
Увечері ми об’якорилися серед річки й приготувалися відбити можливий напад. На щастя, ніч минула спокійно, і на світанку наш загін рушив далі. Близько третьої години дня ми під’їхали до порогів, що простягалися більше ніж на милю. Це тут, за своєї першої подорожі, зазнав поразки професор Челленджер. Мушу зізнатись, сама наявність порогів мене порадувала, бо то було перше безпосереднє, нехай і дуже незначне, підтвердження його слів. Індіанці пронесли крізь вельми буйний береговий чагарник спершу човни, а потім — багаж, а ми, четверо білих, із рушницями на плечах ішли між ними й лісом, де нас чатувала небезпека. Надвечір, обійшовши пороги та проїхавши ще миль із десять водою, ми спинилися, знову об’якорившись серед річки. Тут я вирахував, що експедиція наша відійшла вже від Амазонки не менше ніж на сто миль.
Рано-вранці наступного дня ми знову пустились у далеку дорогу. Професор Челленджер чогось хвилювався і пильно вдивлявся в обидва береги. Раптом він задоволено скрикнув і показав на дерево, що самотньо стояло на одному із закрутів річки.
— Що це таке, по-вашому? — спитав він.
— Звичайна пальма асаї, — відповів Самерлі.
— Маєте рацію. Але для мене це є і певна позначка. Через півмилі, на тому боці, — таємний прохід. Ліс там іде ніби суцільною стіною. Але звідси й починаються дива. Там, де темний чагарник змінюється світло-зеленим очеретом, там, серед високих тополь, і знаходиться відомий лиш мені одному вхід до країни невідомого. Їдьмо далі, і ви все зрозумієте.
Місцевість справді була незвичайною. Діставшись заростів світло-зеленого очерету і продершись крізь нього, ми опинилися в тихій неглибокій річці з прозорою водою і піщаним дном. Вона була не більше ніж двадцять ярдів завширшки, і береги її вкривала розкішна рослинність. Тому, хто не помітив би, що замість чагарнику тут повсюди зростав очерет, і на думку не спало б існування цієї річки та казкової країни, що знаходилася за нею.
Навіть для казкової країни то була надто чарівна місцевість. Буйна рослинність створила природне склепіння, і сонце своїм світлом опромінювало крізь нього прозору річку. Гарна сама по собі, вона під цим живильним світлом ставала ще гарнішою. Чиста як кришталь, рівна мов свічадо, зеленувата біля берегів, наче айсберг, вона виблискувала з-поміж арки з листя, і кожен удар весла відбивався на її іскристій поверхні тисячами веснянок. То був вхід, гідний країни див, яка відкривалася за ним. Індіанців уже не було чути, а тварин стало набагато більше, і їх небоязка поведінка свідчила про те, що вони не знайомі з мисливцями. Маленькі утішні мавпочки зі шкірою кольору чорного оксамиту, з білими як сніг зубами й блискучими, насмішкуватими очима базікали щось, коли ми проходили повз них. Гучно сплеснувши, випадковий кайман пірнав із мілини у воду. Темний, незграбний тапір виткнувся з-за кущів і повільно почвалав у гущавину лісу. Жовта, зігнута в дугу постать великої пуми майнула між дерев. Нахиливши набік голову, вона через брунатне плече довго дивилася на нас своїми смутними очима. Птахів була сила-силенна, а надто перелітних. Чорногузи, журавлі та ібіси — білі, червоні та блакитні — невеличкими групами стояли на одній нозі край річки, а біля них, у кришталевій воді, бавилися риби всіх форм і кольорів.