— Отже, на плато є життя! — з тріумфом у голосі відповів Челленджер. — А тепер, після цієї демонстрації, що мусить переконати й найдурніших, я думаю, ми маємо йти на захід, аж доки не знайдемо шлях до плато.
Грунт вздовж кряжу був нерівний. Просувалися ми поволі й із великими труднощами. Зненацька в очі нам упало щось, що відразу звеселило нас. То були сліди таборища: бляшанки з-під чиказьких м’ясних консервів, пляшка з написом «Бренді», поламаний ніж і купа інших подорожніх дрібниць. Пожмаканою, розірваною газетою був «Чиказький демократ», проте дати на ньому не збереглося.
— Не моя, — сказав Челленджер. — Це, напевне, Мепл-Вайта.
Лорд Джон із цікавістю роздивлявся папороть, що в своєму гіллі розмістила таборище.
— Дивіться! — сказав він. — Це, я думаю, якийсь знак.
До дерева цвяхом було прибито дошку, що вказувала на захід.
— Безперечно, знак, — ствердив Челленджер. — Що ж іще? Наш дослідник думав, що заблукав, і хотів залишити вказівки тим, хто піднявся би шукати його. Мабуть, ми знайдемо якісь знаки й далі.
Ми справді знайшли їх, але знаки ті були жахливого й цілком несподіваного характеру.
Під самим кряжем росли хащі високого бамбуку, на кшталт тих, що їх ми зустрічали раніше. Стеблини багатьох рослин мали близько двадцяти футів заввишки і закінчувалися цупкими, гострими, як списи, верхівками. Коли ми проходили повз бамбук, щось біле блиснуло перед моїми очима. Просунувши голову між стеблинами, я побачив череп. Сам кістяк лежав неподалік, ближче до краю плато.
За допомогою ножів наші індіанці розчистили галявинку круг нього, і ми в усіх подробицях могли вивчити цю давню трагедію. Від убрання людини лишилося саме лахміття. Зате на кістлявих ногах збереглися чоботи, і ясно було, що померлий — європеєць. Між кісток лежав золотий годинник нью-йоркської фірми «Гудзон», стилографічне перо на ланцюжку й срібний цигарник із написом «Дж. К. від А. Е. С.». Судячи з того, що метал не встиг потемніти, катастрофа сталася нещодавно.
— Хто б це міг бути? — міркував лорд Джон. — Бідолашний, всі кістки в нього попереламані.
— І між них виріс бамбук, — зауважив Самерлі. — Бамбук росте дуже швидко, але не міг же труп лежати тут так довго, що бамбук витягся аж на двадцять футів!
— Щодо особи померлого, то вона не викликає в мене жодного сумніву, — сказав професор Челленджер. — Їдучи річкою, щоб прилучитися до вас у Манаосі, я розпитував скрізь про Мепл-Вайта. У Парі не знали нічого. На щастя, я мав певний ключ, бо в його записнику був малюнок, де він снідає з якимось священиком у Розаріу. Священика я розшукав, і, хоч він ніяк не хотів зрозуміти користі, що її можуть мати для науки його свідчення, довідався дещо в нього. Мепл-Вайт був у Розаріу чотири роки тому, або за два роки до того, як я бачив його труп. У той час він був не сам, а з приятелем-американцем, Джеймсом Колвером. Колвер сидів у човні, тому зі священиком не снідав. На підставі всього цього я й гадаю, що ми дивимося тепер на останки Джеймса Колвера.
— Не може бути сумніву, — додав лорд Джон, — і щодо причини його смерті. Він упав — або його скинули — зі скелі й розбився. Як могло статись інакше, коли всі кістки в нього розтрощені, і між ними вже виросли двадцятифутові стеблини бамбуку?
Ми тихо стояли перед цими рештками і не могли не погодитись зі словами лорда Рокстона. Кам’яна брила зірвалася зі скелі й упала на галявинку. Впала вона чи її було скинуто? Може, то був просто нещасний випадок або... Прикрі й жахливі ризики поставали круг нас у цій невідомій країні.
Ми мовчки пішли далі вздовж пасма скель, прямовисних й гладких, як арктичні льодові поля, що їх мені доводилося бачити на малюнках. Ми здолали не менше як п’ять миль і не зустріли жодної розколини, жодного проходу. Аж ось у очі нам упало щось, що сповнило серця наші новою надією. Під прискалком, захищена від дощу, була намальована крейдою стріла, повернена вістрям до заходу.
— Знову Мепл-Вайт, — сказав професор Челленджер. — Він нібито передчував, що хтось слідуватиме за ним.
— Значить, у нього була крейда.
— Серед інших речей я знайшов у його торбі й кольорові крейдини. Пригадую, що біла з одного кінця була затуплена.
— Це, безперечно, добра ознака, — промовив Самерлі. — Нам лишається дотримуватися його вказівок та простувати на захід.
Ще за п’ять миль — нова біла стріла на скелі. У цьому місці стіна кряжу вперше трохи розійшлася. Всередині розколини — знову стріла, що вістрям дивилася просто вгору.
Місцина мала похмурий вигляд. Стіни кряжу були такі високі, а клапоть неба такий вузький, та ще й оточений двома шарами зелені, що на дні розколини панував присмерк. Ми давно вже не їли, страшенно втомилися від нерівної кам’янистої дороги, але були занадто збуджені, щоби спинятися. Звелівши індіанцям стати табором, ми вчотирьох із двома метисами заглибились у вузьку розколину.
Біля входу мала вона футів сорок завширшки, а далі звужувалась, завершуючись гострим кутом із прямовисними й наче вигладженими праскою стінами. Піднятися по них було неможливо, і, звичайно, наш дослідник хотів указати кудись в інше місце. Ми повертали назад — вся розколина мала не більше як чверть милі завдовжки, — коли гостре лордове око вгледіло те, що ми шукали. Високо над нашими головами, в темному сутінку, вирізнялася ще темніша кругла пляма. Безперечно, то міг бути тільки вхід до печери.
Коло підніжжя стіни лежали купки каміння, і ми з легкістю дісталися по ньому нагору. Усі наші сумніви, коли ми дісталися туди, миттєво зникли. То був не лише вхід до печери — на стіні було намальовано стрілу. Осьде Мепл-Вайт і його безталанний товариш вибралися на плато.
Ми були занадто схвильовані, щоб повертатись до табору, і вирішили зараз же дослідити печеру. В дорожній торбині лорда Джона був електричний ліхтар. Він мав освітлювати нам шлях. З цим ліхтарем у руці, кидаючи попереду себе маленьке кружало жовтавого світла, лорд рушив уперед, а ми вервечкою посунули за ним.
Печеру, вочевидь, вимила вода, бо стіни її були надзвичайно рівні, а долівку укривав грубий шар гальки. Щоб потрапити туди, нам довелося йти по черзі та низенько пригинатися. Ярдів із п’ятдесят печера наче заглиблювалась у скали, а потім почала підніматись угору під кутом десь у сорок п’ять градусів. Далі схил став ще стрімкіший, і нам довелося плазувати, обдираючи об гальку коліна та долоні. Раптом лорд Рокстон спинився й голосно крикнув:
— Обвал!
Добувшись до нього, ми в жовтому світлі ліхтарика побачили стіну з уламків базальту, що сягала стелі печери.
— Стеля обвалилася.
Даремно силувалися ми відтягти деякі камінці вбік. Унаслідок наших спроб більші брили залишилися майже без підпори й загрожували впасти та розчавити нас. Ясно, що зсунути цю перепону з місця нам не пощастить. Шляху, яким ішов Мепл-Вайт, більше не було.
Виснажені, не маючи сил розмовляти, ми виповзли з темного тунелю й попрямували до табору. Мушу відзначити ще один інцидент, що трапився з нами, коли ми виходили з розколини. Він пов’язаний із подальшими подіями.
Ми стояли вкупі на самому дні ущелини, футів на сорок нижче за печеру, коли зверху зірвався величезний камінь і зі страшенною силою впав коло нас. Ще трохи — і нам був би кінець. Ми не бачили, звідки скотився той камінь, а метиси, які тоді стояли біля входу до печери, запевняли, що він пролетів повз них, а значить, падав із плато. Глянувши вгору, ми не помітили в зелених хащах, що вкривали верхів’я скелі, жодного руху. А проте, безсумнівно, камінь той кинула людська істота, і до того ж — істота, ворожа нам.
Ми поквапилися вийти з розколини, стурбовані цими подіями, що могли прикро позначитися на наших планах. Становище було скрутне і до того, але тепер, коли до супротиву природи приєдналася ще й лиха людська воля, воно ставало вкрай безнадійним. І все ж таки, дивлячись на гарну смужку зелені в кількох сотнях футів над нами, ніхто з нас і думки не мав повернутися до Лондона, не дослідивши до кінця всіх тутешніх таємниць.
Обговоривши наші шанси, ми вирішили йти далі круг плато, сподіваючись знайти десь можливість видертися на нього. Гряда скель тим часом стала помітно нижчою й почала повертати із заходу на північ. Якщо вважати пройдений нами шлях за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже великим. У найгіршому випадку ми могли через кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.