Цього дня ми пройшли біля двадцяти двох миль без жодного успіху. Наш барометр, треба зазначити, показував, що відтоді, як ми залишили човни, ми піднялися над рівнем моря принаймні на три тисячі футів. Звідси така зміна і температури, і характеру рослинності. Ми вже майже забули про деякі види комах, що були зазвичай справжнім лихом тропічних подорожей. Іще тут зустрічалися деякі види пальм і багато деревоподібної папороті, але характерні для Амазонки високі дерева лишилися позаду. А як любо було бачити серед негостинних скель берізку, пасифлору й бегонію, що нагадували мені батьківщину. Ось така сама червона бегонія стоїть у горщику на вікні однієї віли в Стритемі... Але я починаю вже заглиблюватися в особисті спогади.
Тієї ночі — я все ще маю на увазі першу добу нашої подорожі круг плато — на нас чекала ще одна значуща подія, після якої вже ніхто не сумнівався в тому, що дива десь близько.
Прочитавши подальші рядки, ви, містер Мак-Ардл, визнаєте, мабуть, уперше, що «Газетт» недарма відрядила мене і що у вас є матеріал для надзвичайно цікавої статті, якщо професор Челленджер зласкавиться дати на неї дозвіл. Я не наважився б друкувати її, доки ми не повернемося до Англії з речовими доказами в руках. Інакше мене прозвуть газетним Мюнхгаузеном. Безсумнівно, так само вважаєте і ви, тому не захочете ризикувати репутацію «Газетт», доки в нас не буде змоги стрінути неминучий хор скептиків і критиків із відповідною зброєю в руках. Нехай же мій лист, що міг би дати такий чудовий матеріал для передовиці, чекає слушної нагоди у вашій шухляді. Все це сталося в одну мить і залишило сліду глибинах нашої свідомості.
А сталося ось що. Лорд Джон підстрелив агуті — маленьку, схожу на свиню тварину. Половину її ми віддали індіанцям, а другу половину залишили собі й почали підсмажувати на багатті. Після заходу сонця повітря тут відразу холоднішає, і ми всі присунулися ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але на небі світила купа зірок, і на невеличкій відстані все було видно. Зненацька в нічній темряві щось загуло, немов наближався аероплан. На мить усіх нас затінили перетинкові крила, і перед моїми очима майнула довга, витка, як гадюка, шия, злющі, невситимі, червоні очі та величезний роззявлений дзьоб, наповнений, на моє здивування, блискучими маленькими зубами. За секунду мара зникла, а разом із нею зник і наш обід. У повітря знялася велетенська чорна маса, футів двадцять завширшки. На мить чудовисько своїми крилами заступило зорі, а потім щезло над темним краєм гірського кряжу. Ми, остовпілі, мовчки сиділи круг багаття, наче герої Вергілія, на яких напали гарпії. Першим порушив мовчанку Самерлі.
— Професоре Челленджере, — урочисто промовив він, і голос його тремтів від хвилювання. — Мушу перепросити вас. Я був абсолютно неправий, сер, і прошу забути мої помилки.
Це було чудово сказано, і професори вперше потиснули один одному руки. Ось що дала нам поява нашого першого птеродактиля. Примирення двох таких людей варте було вкраденого обіду.
Якщо на плато і є передісторичні тварини, то їх у будь-якому разі небагато, бо протягом трьох наступних днів ми не зустріли жодної. Увесь цей час ми йшли по голій незатишній місцевості повз північну і західну стіни плато. Камениста пустеля чергувалася тут з огидними болотами, повними дичини. Це була буквально непролазна країна, і якби не вузенька стежка попід самими скелями, нам довелося б вертати назад.
Не один раз пірнали ми до попереку в багнистий ґрунт напівтропічного болота. Та гірше за все були яракаки — найотрутніші та найсміливіші гадюки в усій Південній Америці. Раз-у-раз, звиваючись і підстрибуючи зі смердючої твані, кидалися на нас ці жахливі створіння, і тільки рушниці, що їх ми тримали напоготові, допомагали боронитися від них. Я, напевне, ніколи не зможу забути одну воронкоподібну западину в трясовині, ясно-зелену через купу лишайників на ній. Там, здається, було саме кубло їх, і на кожному горбку аж кишіли ці гадюки, що сичали на нас, бо яракака тим і славиться, що завжди нападає перша. Зібралося їх стільки, що стріляти було б недоцільно. Ми визнали за краще кинутися навтіки і бігли з усіх сил, доки не забракло духу. Ніколи не забуду, як озиралися ми навсібіч, біжучи, і довго ще бачили серед очерету виткі тіла наших переслідувачів. На мапі, що її ми накреслили, багнище це назване Зміїним болотом.
Згодом гірський кряж утратив свій червонуватий колір і став брунатним. Рослинність на краї його була вже не такою буйною, а самі скелі, лишаючись, як і раніше, неприступними, знизились до трьохсот-чотирьохсот футів. Їхню цілковиту неприступність добре видно на зробленій мною світлині.
— Але має ж стікати кудись дощова вода, — сказав я, коли ми обговорювали наше становище. — Якісь рівчаки для неї десь мають існувати.
— У нашого юного друга бувають інколи моменти просвітлення, — зауважив професор Челленджер, плескаючи мене по плечу своєю лапою.
— Адже тут буває й дощ, — додав я.
— Ач, яке розумне! — схвалив Челленджер. — Єдина хиба в його роздумах полягає в тім, що ми на власні очі побачили відсутність будь-яких рівчаків на боках кряжу.
— Куди ж у такому разі щезає вода? — настоював я.
— Я думаю, що коли вода не виходить зовні, значить, вона збирається десь усередині.
— То там є озеро?
— Так мені здається.
— Більше ніж імовірно, що озеро розташовується в колишньому кратері, — мовив професор Самерлі. — Формація тут — суто вулканічного походження. Втім, хоч там як, я певний, що поверхня плато має ухил до середини, і там ми знайдемо чимале сточище, звідки вода якимось підземним каналом надходить у Зміїне болото.
— А може, рівновага досягається шляхом випаровування, — висловив думку Челленджер, і професори вдалися до вченої балаканини, що її я розумів не більше за китайську грамоту.
Шостого дня, зробивши коло навкруги плато, ми повернулися до нашого табору під самотньою скелею. Настрій у всіх був пригнічений, бо під час зробленого обходу ми не знайшли жодного місця, звідки звичайна людина могла би піднятися на гору. Дорога через печеру, якою користувався Мепл-Вайт, була тепер геть неприступна.
Що ж його робити? Запасів їжі, які ми поновлювали полюванням, поки що вистачало, але настане час, коли вони добіжать кінця. За два місяці розпочнеться дощова пора, і наш табір змиє водою. Скеля була тверда, як граніт, і на те, щоб рубати в ній сходи на таку височінь, ми зовсім не мали у своєму розпорядженні часу. Нічого дивного, що ми того вечора тільки похмуро перезирнулися і не обмінялися навіть словом, перш ніж розстелити постелі. Останнім, що я побачив, перед тим як заснути, був Челленджер. Скарлючившись, обхопивши голову руками й нагадуючи величезну жабу, сидів він коло багаття і так занурився в міркування, що навіть не почув мого «на добраніч».
Та коли ми віталися ранком, переді мною був зовсім інший Челленджер — від усієї його постаті віяло радістю і самозадоволенням. Сідаючи снідати, він дивився на нас з удаваною скромністю, та очі його, здавалося, хотіли сказати: «Я знаю, що заслуговую на найбільшу вдячність із вашого боку. Тільки, прошу, не примушуйте мене червоніти від вашої дяки!» Його борода стовбурчилася від вітру, груди випиналися, руку він засунув у кишеню куртки. Він, певно, уявляв себе на одному з п’єдесталів Трафальгар-скверу, й тому прибрав найвеличнішої пози.
— Еврика! — скрикнув він, виблискуючи білими зубами крізь свою чорну бороду. — Можете привітати мене, джентльмени; і також привітати один одного. Задачу розв’язано.
— Ви знайшли шлях на гору?
— Маю сміливість думати, що так.
— А де ж саме?
Замість відповіді Челленджер ткнув пальцем на самотню, з гострою, як спис, вершиною, скелю.
Обличчя наші — моє принаймні — витягнулися. У те, що на скелю можна видертися, ми вірили. Але між нею й кряжем лежала безодня.
— Ми ніколи не перейдемо через провалля, — зітхнув я.