— Лорде Рокстоне! — гукнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!
— Ну? — обізвався наш компаньйон. — Я тут.
З того боку провалля до нас долинув вибух реготу.
— Авжеж, ти там, англійський собако. Там ти й залишишся. Я чекав, чекав довго, і нарешті час прийшов. Нелегко було тобі дертись угору — спускатись, побачиш, буде ще важче. А, кляті ви дурні, піймалися, ускочили таки всі до одного!
Від подиву ми не могли говорити. Ми лише стояли й очманіло дивилися на Гомеса. Великий переламаний сук на траві коло нього показував, звідки здобув він важіль, щоб скинути наш міст. Обличчя зникло, але за хвилину з’явилося знову, ще несамовитішим.
— Ми мало не вбили вас каменем тоді, в печері, — крикнув він, — але так буде краще. Повільніше і болючіше. Ваші кістки згниють тут, і ніхто не знатиме, де вони лежать, і не поховає їх. Коли ти здихатимеш, згадай про Лопеса, що його ти вбив п’ять років тому на річці Путцмайо. Я його брат, і хоч там як, але я помру тепер спокійно, бо помстився за нього. — Він грізно посварився на нас рукою й щез.
Якби метис задовольнився помстою й зник зараз же, все скінчилося би для нього добре. Але оте нерозумне, непереможне прагнення драматизму, властиве латинській расі, занапастило його. Рокстон, людина, яка в трьох республіках здобула собі славу Бича Господнього, не дозволяв безкарно глузувати з себе. Метис спускався по дальньому боку скелі, але, перш ніж він устиг добутися землі, лорд Джон підбіг із рушницею до урвища й уздрів свою жертву. Єдиний постріл — і ми почули зойк і шум від падіння тіла. Рокстон повернувся до нас зі скам’янілим обличчям.
— От я недотепа: дав себе піймати на гачок, — гірко промовив він. — Через мою дурість ми всі вскочили в халепу. Я мусив пам’ятати, що ці люди мстяться за родичів, і бути більш обачливим.
— А де ж другий? Адже, щоб скинути таке дерево, вони повинні були робити це вдвох.
— Я хотів убити і його, а потім передумав. Я гадаю, він тут ні до чого. Але, може, краще було б покінчити і з тим метисом, бо, як ви кажете, він, напевно, допомагав Гомесові.
Тепер, коли фінал драми був відомий, кожен згадав різні незрозумілі тоді нам вчинки метиса — його бажання знати всі наші плани; підслуховування під наметом, коли його спіймав на гарячому Замбо; хижі погляди, що їх подеколи він кидав на нас. Тим часом несподівана сцена на рівнині під нами привернула до себе всю нашу увагу, й розмови про Гомеса припинилися.
Якийсь чоловіку білому вбранні мчав так, ніби за ним гналася сама смерть. Слідом за ним, на відстані кількох ярдів, стрибала величезна чорна постать відданого нам Замбо. Невдовзі він наздогнав утікача й схопив його за шию. Обидва вони покотилися по землі. За хвилину Замбо звівся на ноги, глянув на розпластаного чоловіка і, переможно вимахуючи руками, побіг до нас. Нерухома біла фігура залишилася лежати серед широкої рівнини.
Обох зрадників було знищено, але лихо, що його вони вчинили, пережило їх. Ні в який спосіб не могли ми повернутися на скелю. Будучи колись жителями цілого світу, тепер ми стали мешканцями самого плато. І те, і те існувало окремо. Перед нами слалася рівнина — шлях до наших човнів. Там, за фіалковим тьмяним обрієм, текла річка, що вела до цивілізації. Та між нею й нами бракувало однієї ланки. Жоден мозок людський не міг би знайти спосіб збудувати міст через безодню, що лежала між нами й нашим минулим. За одну мить усі умови нашого існування змінилися.
Тільки тоді, у такий критичний момент, довідався я, з якого матеріалу зроблені мої товариші. Вони, щоправда, були серйозні й задумливі, але не втратили бадьорості. Тим часом нам лишалося тільки сісти серед чагарників та очікувати на Замбо. Нарешті його чорна постать виткнулася з-за каміння, а незабаром і вся його геркулесова фігура з’явилася на верхів’ї скелі.
— Що я робити зараз? — скрикнув він. — Ви кажіть, а я все робити.
Це питання легше було поставити, ніж на нього відповісти. Зрозуміло було тільки одне: він — єдина ланка між нами й навколишнім світом, і ми в жодному разі не можемо відпустити його.
— Ні, ні! — гукав він. — Я не залишаю вас. Хоч що буде, ви завжди знайти мене тут. Але мені несила затримати індіанці. Вони кажуть, тут живе курупурі, ходімо додому. Вас немає, а Замбо сам не може вмовити.
І дійсно, індіанці вже давно у різні способи натякали нам, що вони втомилися й хочуть повернутися. Замбо мав рацію: затримати індіанців не було жодної можливості.
— Нехай лиш дочекаються завтра, Замбо, — гукнув я. — Я хочу передати через них листа.
— Дуже добре, сер! Обіцяю, що до завтра вони будуть чекати. Але що я робити для вас тепер?
Роботи для нього була сила-силенна, і цей добрий хлопець сумлінно виконав її. Перш за все він, за нашими вказівками, відв’язав линву від пня й кинув нам один кінець. Вона не дуже груба, але надзвичайно цупка, і хоча не могла повною мірою служити мостом, зате могла стати у неабиякій пригоді, коли б нам довелося видиратися по скелях. До її другого кінця Замбо прив’язав принесений ним пакунок із продуктами, і ми в такий спосіб поповнили свої запаси. Тепер, навіть якби ми й не поновляли їх, харчів нам мало вистачити принаймні на тиждень. Потім Замбо спустився на землю, приніс ще два пакунки з патронами та різними речами, й ми перетягнули їх до себе за допомогою тієї ж таки линви. Був уже вечір, коли він зліз зі скелі, запевнивши нас, що затримає індіанців до ранку.
Першу ніч нашого життя на плато я перебув, складаючи вам цього листа при світлі свічки, що ледве блимала в ліхтарі.
Ми розташувалися на самому краї плато, повечеряли й угамували спрагу двома пляшками аполлінариса, що були в ящику з провізією. Нам конче потрібно було розшукати воду, але сьогоднішніх пригод було задосить навіть для лорда Джона, і ніхто з нас не хотів робити перший крок у невідоме. Ми вирішили не запалювати багаття і не видавати ані найменшого зайвого звуку.
Завтра (або, точніше, сьогодні, бо, коли я пишу ці рядки, вже починає сходити сонце) ми розпочинаємо дослідження цієї дивної країни. Коли спроможуся написати знову — якщо я взагалі ще колись писатиму — не знаю. Бачу, що індіанці ще на місці, і певний, що наш вірний Замбо дістанеться на скелю по листа. Хочу вірити, що ви його одержите.
Що більше я думаю, то безнадійнішим здається мені наше становище. Не уявляю собі, як ми можемо повернутися. Якби ще коло краю плато росло високе дерево, можна було би зробити з нього міст, але поблизу дерев немає. Тягти ж величезний стовбур здалеку ми не зможемо й усі разом. Линва ж занадто коротка, щоб спуститися по ній. Ні, наше становище — безнадійне, абсолютно безнадійне.
Розділ X
З нами трапилися найнезвичайніші речі
З нами трапилися й досі ще трапляються найнезвичайніші речі. Увесь мій запас паперу складається з п’ятьох записників і кількох блокнотів. Олівець у мене тільки один. Але поки руки мої можуть ворушитися, я записуватиму всі наші пригоди та враження. Ми ж бо єдині представники роду людського, яким судилося побачити такі речі, і тому я вважаю за потрібне занотувати їх, поки вони ще свіжі в моїй пам’яті і неминуча доля дає на це дозвіл. Чи пощастить мені передати листа Замбо; чи я сам спроможуся в якийсь дивний спосіб привезти їх із собою; чи потраплять вони до рук сміливого дослідника, що йтиме нашим слідом, маючи можливість користуватись літаком, я не знаю. У будь-якому разі передчуття каже мені, що мої нотатки обезсмертять наші найправдивіші авантюри.
Ранком другого дня по тому, як підлий Гомес ув’язнив нас на плато, розпочався новий етап наших пригод. Але перший же інцидент із цілої низки справив на мене не надто позитивне враження. Прокинувшись після недовгого сну, я випадково поглянув на свої штани. Одна холоша, задравшись трохи вгору, оголила на кілька пальців шкіру над краєм шкарпетки, і на шкірі було щось подібне до великої виноградини пурпурового кольору. Здивований, я нахилився вперед, щоб зняти її, і жахнувся, коли вона луснула між моїми пальцями, і звідти навсібіч пирснула кров. Я аж скрикнув від огиди й розбудив тим обох професорів, які спали поруч.