— Вельд! — у захваті скрикнув Челленджер. — Я бачив такі самі у вельдських шарах. Ця тварина ходить випроставшись, на задніх трипалих ногах, і випадково торкнулася землі п’ятипалими передніми. Це не птах, любий мій Рокстоне, в жодному разі не птах.
— Звір?
— Ні, і не звір. Це плазун — динозавр. Тільки він і міг залишити такі сліди. Дев’яносто років тому такі самі сліди спантеличили вельми шанованого вченого з Суссексу, але хто б міг подумати, що нам випаде їх побачити?
Він перейшов на шепіт, а ми всі завмерли від подиву. Ідучи по слідах, ми вибралися вже з болота й опинилися в затишній місцині, порослій деревами й кущами. Перед нами лежала галявина, а на галявині тій було п’ять напрочуд дивовижних тварин. Розмістившись між кущами, ми змогли спокійно роздивитись їх.
Як я вже зазначив, їх там було п’ятеро — двоє дорослих і троє дитинчат. Їхні розміри неабияк нас уразили. Навіть діти були завбільшки не менші за слонів. Дорослі ж перевершували всіх тварин, що їх я коли-небудь бачив. Вони мали чорну шкіру, всю в лусках, наче в ящірки, що виблискувала проти сонця. Всі п’ятеро сиділи, похитуючись на своїх велетенських трипалих задніх лапах, а передніми — п’ятипалими — нахиляли додолу вершки дерев і общипували їх. Думаю, що найточніше уявлення про них ви матимете, коли подумки змалюєте кенгуру в двадцять футів заввишки з чорною, подібною до крокодилячої, шкірою.
Не знаю, як довго ми стояли і, мов зачаровані, нерухомо споглядали це казкове видовисько. Вітер дмухав на нас, і, перебуваючи у своїй схованці, ми могли не боятися, що нас викриють. Час від часу малеча починала надзвичайно незграбно скакати навкруги батьків, а ті й собі підстрибували й важко падали на землю. Сила батьків була, здавалося, безмежною: коли одному з них чомусь не пощастило дістати до листя на верхівці величезного дерева, він лапами обвив його стовбур і вирвав геть, наче то була лозинка. Така поведінка свідчила не лише про надзвичайну міць, а й про дуже обмежений розум: важке дерево всією масою впало на тварину і вдарило так, що та несамовито заскиглила від болю. Ця пригода, вочевидь, змусила її насторожитися й вирішити, що лишатися тут небезпечно, тож, полохливо озираючись навсібіч, вона подалася геть із лісу в супроводі всіх інших тварин. Ми довго ще бачили, як блищали між дерев їхні гаспидно-чорні шкіри і хиталися понад хащами їхні голови.
Я глянув на товаришів. Лорд Джон стояв, тримаючи пальця на спусковому гачку своєї рушниці, та із неприхованим завзяттям мисливця дивився їм услід. Він віддав би зараз будь-що, аби одна з цих голів висіла між двох схрещених весел на коминку в його кабінеті... Та розум стримував лорда, бо досліджувати таємниці незвіданого світу ми могли тільки за умови, що його мешканці не знатимуть про нашу присутність. Обидва професори перебували в мовчазному екстазі. У своєму захопленні вони, непомітно для самих себе, узялися за руки й стояли, наче діти перед якимось дивом. Щоки Челленджера розтягнулися в янгольську усмішку, а жовчне обличчя Самерлі набуло виразу зачудування й пошани.
— Nunc dimittis! — нарешті скрикнув він. — Що скажуть про це в Англії?
— Я багато їх бачив, тому з точністю можу повторити вам те, що вони скажуть, любий мій Самерлі, — промовив Челленджер. — Вони скажуть, що ви до біса брешете й що ви — шарлатан у науці. Достеменно так, як ви та інші казали про мене.
— А якщо показати світлини?
— Підробка, дорогий Самерлі. Невдала підробка.
— А якщо ми надамо речові докази?
— А, спершу їх треба мати. Інакше Мелоун із компанією попосміються над нами. 28 серпня — день, коли ми вперше бачили ігуанодонів на галявині в Країні Мепл-Вайта. Запишіть це у своєму щоденнику, мій юний друже, та надішліть його вашим жалюгідним газетярам.
— І начувайтеся — бо редактор на знак вдячності дасть вам добрячого штурхана, — додав лорд Джон. — Усі ці речі, голубе мій, виглядають зовсім інакше, коли дивитися на них із лондонських кабінетів. Багато хто ніколи не розповідає про свої пригоди, оскільки боїться, що йому не йнятимуть віри. Та чи можна ж дорікати їм? За місяць чи два після повернення нам самим усе це здаватиметься сном. Хто, кажете, вони були?
— Ігуанодони, — відповів Самерлі. — Відбитки їхніх ніг знаходять скрізь у гастингських піщаниках, у Кенті, Суссексі. Їх аж кишіло на півдні Англії, коли там було достатньо соковитого рослинного харчу для них. Умови змінилися, і тварини зникли. Тут, вочевидь, умови залишилися тими самими, і тварини вижили.
— Якщо нам пощастить повернутися колись додому, я мушу привезти з собою хоч одну їхню голову, — сказав лорд Джон. — Як візьмуть завидки декого з моїх африканських приятелів-мисливців, коли вони побачать її! Не знаю, як на вашу думку, хлопці, а мені здається, що ми весь час ризикуємо натрапити на якісь неприємності.
У мене було те саме почуття постійної небезпеки й таємниці, що оточувала нас. У сутінку між дерев раз-у-раз увижалась якась загроза, і невиразний жах стискував серце, коли доводилося дивитися на листя вгорі. Щоправда, чудовиська, яких ми до цього бачили, були спокійними, вайлуватими істотами. Вони навряд чи скривдили би когось. Та в цій країні див, напевно, мешкали й інші тварини, і хтозна, яке хиже страховисько могло кинутися на нас зі свого лігва поміж каміння або серед кущів. Я був погано обізнаний із передісторичним життям, але добре пригадую прочитану колись книгу, де йшлося про істот, які їли левів та тигрів так само, як кіт у нас їсть мишей. Що коли вони водяться й у лісах Країни Мепл-Вайта?
Так уже, певно, судилося, що того ж таки ранку — першого для нас у цій країні — з нами сталася ще одна дивна пригода. Від самої згадки про неї я ще й досі здригаюся. Коли галявина з ігуанодонами здаватиметься нам, як каже лорд Джон, сном, то болото птеродактилів назавжди залишиться нашим кошмаром. Дозвольте ж розповісти вам, що саме трапилося.
Ми повагом ішли лісом, чекаючи то на лорда Джона, що узяв на себе роль розвідника, то на наших професорів, які на кожному кроці спинялися й із вигуками захоплення милувалися квіткою або комахою, що, на їх думку, належала до нового, невідомого їм виду. Через три-чотири милі ми побачили, що дерева вздовж правого берега струмка порідшали, і перед нами постала ще одна галявина. Густа облямівка з кущів приховувала кам’яні глиби, які зустрічалися на плато повсюди. Ледве рухаючись серед каміння та хмизу, що подеколи сягав нам грудей, ми почули якісь дивні низькі звуки — чи то ґелґотання, чи то сичання, — що наповнювали повітря й лунали, видно, десь поблизу нас. Лорд Джон, піднісши руку, звелів нам спинитися, а сам обережно рушив до скель. Ми бачили, як він видряпався на прискалок і, глянувши всередину, зробив жест крайнього подиву. Потім він ніби забув про нас, вочевидь, захоплений побаченим, і нарешті поманив нас до себе, піднісши на знак перестороги одну руку. З його поведінки я зрозумів, що на нас чекало якесь цікаве й разом із тим небезпечне видовисько.
Ставши поруч із ним, ми й собі зазирнули поверх скелі. Перед нами був колодязь — імовірно, колишній кратер згаслого вже вулкана. Він мав форму чаші, і на дні його, в кількох сотнях ярдів під нами, стояли зеленкуваті калюжі, вкриті очеретом. Місцина сама по собі нагадувала відьомський табір, та сцена, що там відбувалася, взагалі наче була взята із Дантового «Пекла». То було лігво птеродактилів, їх тут були сотні. Навкруги озерець повзали малята. В очереті, на жовтуватих яйцях, сиділи бридкі самиці. З цього ворухливого кубла огидних птахоящерів і виходили сичання та свист, що привернули до себе нашу увагу, а на додачу — нудотний кислуватий сморід. Трохи вище, кожен на окремому камені, сиділи самці. Величезні, сірі, всі в зморшках, вони зовсім не рухалися, і їх можна було прийняти за статуї, якби не рухалися їхні червоні очі та не клацали подеколи їхні дзьоби, коли вони ловили летючих драконів, що проносилися повз. Велетенські перетинчасті крила вони згорнули на грудях і здаля скидалися на гігантських старих жінок, що куталися в мерзенні, кольору павутиння, шалі, звідки було видно самі їхні жахливі голови. Разом їх, великих і малих, у ямі перед нами було не менше як тисяча штук.
Наші професори радо простояли б там цілий день — так захопила їх можливість безпосередньо вивчати життя передісторичної доби. Вони показували на трупи птахів і риб між камінням — вочевидь, корм цих істот, — і я чув, як вони вітали один одного з тим, що нарешті знайдена відповідь на питання: чому кістки цих летючих ящерів у такій кількості зустрічаються в низці місць, як-от кембриджські піщаники. Тепер було зрозуміло, що птеродактилі, як і пінгвіни, жили групами й харчувалися м’ясом.