— Якій із відомих вам тварин належить ця кістка? — спитав професор.
Я уважно оглянув її зусібіч, силкуючись використати свої напівзабуті знання.
— Це може бути ключиця дуже рослої людини?
Мій співбесідник зневажливо махнув рукою.
— У людини ключиця крива. А ця кістка — пряма. На поверхні її, як бачите, жолобок, в якому, очевидно, знаходилося міцне сухожилля, чого не могло бути на ключиці.
— Тоді, мушу зізнатись, я не знаю, що це таке.
— Вам не варто соромитися свого неуцтва, бо, я певний, ніхто в цілому Кенсінгтонському музеї не міг би сказати правильну назву. — Він узяв коробочку з-під пігулок і вийняв звідти маленьку кісточку — завбільшки з квасолину. — Наскільки я можу судити, ось ця кісточка відповідає в побудові людського кістяка тій, яку ви тримаєте в руці. Тепер ви маєте деяке уявлення про розміри тварини? Не забудьте і про залишки сухожилля — вони свідчать про те, що це був свіжий екземпляр, а не викопний. Ну, що ви тепер скажете?
— Я думаю, що слон...
Він скривився, немов я завдав йому болю.
— Замовчіть! Не говоріть мені про слонів у Південній Америці. Навіть у сучасних гімназіях...
— Ну, значить, це — кістка якоїсь великої південноамериканської тварини. Тапіра, наприклад.
— Ви можете повірити, молодий чоловіче, що я досить добре обізнаний з основами мого фаху. Отже, запевняю вас, ця кістка не належить ані тапірові, ані будь-якій іншій відомій зоологам істоті. Вона належить дуже великій, дуже міцній і, ймовірно, дуже лютій тварині, що живе десь на земній кулі, але досі не відома науці. Я й тепер ще не переконав вас?
— В усякому разі ви страшенно зацікавили мене.
— Тоді справа не безнадійна. Я відчуваю, що у вас жевріє крихітна іскра розуму, і ми будемо терпляче чекати, поки вона дасться взнаки. Залишимо ж померлого американця і перейдемо до мого оповідання. Ясна річ, я не міг піти звідти, не спробувавши дослідити цю справу глибше. Деякі вказівки на шлях, яким рухався покійний мандрівник, у мене були. Та я міг би вдовольнитися самими індіанськими легендами, бо чутки про дивовижний край були поширені серед усіх прибережних племен. Ви, звичайно, чули про курупурі?
— Ніколи.
— Курупурі — це духи лісів, доволі злісні, і їх, кажуть індіанці, треба уникати. Ніхто не знає, як вони виглядають або чим живляться. Проте серед жителів басейну Амазонки їхнє ім’я — то є привід для найлютішого страху. Разом із тим усі індіанці, як один, укажуть вам, у якому напрямку живуть курупурі. Це — той шлях, яким ішов американець. Там і слід було шукати цих страховиськ. Моя задача полягала в тому, щоб виявити їх.
— І що ж ви зробили? — Мій легковажний настрій минув. Масивний професор викликав уже пошану до себе і дедалі більше привертав мою увагу.
— Я сяк-так подолав забобони індіанців — вони бояться навіть говорити про курупурі — і за допомогою підлещувань, загроз та подарунків умовив двох із них стати провідниками для мене. Після багатьох пригод, про які я не стану розводитись, пройшовши чималу путь — про довжину її я змовчу — і в напрямку, який я не зазначатиму, ми нарешті дісталися місцевості, що ніким і ніколи ще не була описана, і де, за винятком мого безталанного попередника, не бувала ще жодна людина. ...Чи не буде вам завгодно подивитися на це?
Він передав мені фотографію невеликого розміру.
— Незадовільна якість фото пояснюється тим, — сказав він, — що під час переїзду рікою човен перекинувся, і футляр, де лежали непроявлені негативи, зламався. Втрата була непоправна — майже всі негативи загинули; це — один із небагатьох, які пощастило почасти врятувати. Сподіваюся, ви не вимагатимете подальших пояснень. Я й так сказав більш ніж достатньо і не маю охоти заглиблюватись у це питання.
Фотографія, безперечно, була дуже блякла. Суворий критик міг би витлумачити її неправдиво. На її тьмяній поверхні видно було якийсь краєвид сірого кольору, і вдивляючись у нього пильніше, я розібрав, що то довге й дуже високе пасмо скель, яке достоту нагадувало величезний водоспад, видимий здаля. На першому плані слалася похила, поросла деревами рівнина.
— Це, мені здається, та сама місцина, що намальована в альбомі, — сказав я.
— Це і є та сама місцина, — відповів професор. — Я знайшов там сліди табору американця. А тепер погляньте на це.
То був той-таки краєвид, тільки знімок, вочевидь, постраждав іще більше. А втім я виразно побачив на ньому увінчану деревом скелю, що стояла осторонь від кряжу.
— Тепер у мене немає вже жодного сумніву, — скрикнув я.
— Це вже певний виграш, — зауважив Челленджер. — Ми просуваємося, чи не правда? А ну лише гляньте на вершечок цієї самотньої скелі. Ви там нічого не помічаєте?
— Здоровезне дерево.
— А на дереві?
— Якийсь великий птах.
Він передав мені лупу.
— Так, — ствердив я, глянувши крізь скло, — на дереві сидить великий птах, і в нього, здається, дуже довгий дзьоб. Це, напевно, пелікан...
— Не можу привітати вас із добрим зором, — мовив професор. — Це не пелікан і взагалі не птиця. Вам, може, цікаво буде знати, що я вбив ту тварину. І це був єдиний безспірний доказ моїх відкриттів, що його я мав привезти з собою.
— Так він є у вас?
Я подумав: «Нарешті я побачу речовий доказ усіх цих оповідань!»
— Він був у мене, але, на лихо, загинув разом із усім іншим, коли перекинувся човен, — я схопився за нього, але його затягло у вир, і в моїх руках лишилася лише частка крила. Коли мене викинуло на берег, я був непритомний, але мізерних залишків свого скарбу не випустив. Ось вони перед вами.
Професор витяг із шухляди якусь річ, що нагадала мені верхню частину крила величезного кажана. То була крива кістка щонайменше два фути завдовжки, і з неї звисав клапоть перетинчастої плівки.
— Велетенський кажан, — висловив я думку.
— Нічого подібного, — з докором у голосі відмовив професор. — Мені, який виховувався і весь час жив у науковому оточенні, просто дивно, до чого кепсько обізнані в нас з найелементарнішими принципами зоології! Невже ж ви не знаєте, що крило птаха — то передпліччя, а крило кажана являє собою три пальці з перетинкою між ними? У даному випадку кістка, безсумнівно, — не передпліччя, і ви ж самі бачите, що на ній висить тільки одна перетинка. Отже, кістка не може належати кажанові. Ну а в разі, коли це не птах і не кажан, — що ж воно тоді?
Мої невеличкі запаси знань було вже вичерпано.
— Даруйте, не знаю.
Челленджер знову розгорнув твір Ланкастера, що на нього він уже посилався.
— Ось, — показав він на малюнок якогось надзвичайного страховиська. — Чудовий образ диморфодона, або птеродактиля, — летючого плазуна юрської доби. На наступній сторінці — малюнок, де пояснюється механізм рухів його крила. Порівняйте її з тим зразком, що у вас в руках.
Я аж геть упрів, коли глянув на малюнок. Я був переконаний — для сумніву не лишалося вже місця. Малюнок, фотографія, оповідання, а тепер ще ця кістка — доказів було забагато. Я так і сказав, і висловив свої почуття з таким запалом, що професор навіть заплющив очі й поблажливо всміхнувся.
— Це — найнезвичайніша у світі річ, про яку мені будь-коли доводилося чути! — скрикнув я, захоплений, проте більше як журналіст, ніж як учений. — Це — щось колосальне. Ви — Колумб науки, ви відкрили незвіданий світ. Я щиро шкодую, що дозволив собі сумніватися. Але все це здавалося таким неймовірним. Тепер переді мною наочні докази, і вони переконають кожного.
Професор аж муркотів від задоволення.
— Що ж ви зробили потім, сер?
— Надходила дощова пора року, містере Мелоун, а запасів у мене майже не було. Я дослідив частину того пасма гір, але перейти через них мені не вдалося. Пірамідальна скеля, на якій я вбив птеродактиля, здавалася мені приступнішою. Я трохи альпініст і спромігся піднятися приблизно до її половини, а звідти ближче придивитися до плато на верхів’ї кряжу. Воно здалося вельми просторим і, куди не кинь оком, вкритим зеленою рослинністю. Нижче слалися болота й дикі хащі, де було повно гадюк та комах, до того ж там лютувала пропасниця. Вони були справжнім природним захистом цієї дивовижної країни.