Я скоса дивлюся на нього, не знаючи, чи вдалося мені бодай приблизно пояснити, про що йдеться. У Колборна на обличчі й досі та невпевнена напівусмішка, але він киває, і я веду далі:
— Хороший шекспірівський актор — та взагалі будь-який хороший актор! — не промовляє слова, він їх відчуває. Ми відчували всі пристрасті персонажів, яких грали, наче свої. Але емоції персонажа не скасовують емоцій актора — ні, ти просто відчуваєш усе відразу. Уявіть, що всі ваші думки й почуття переплелися з усіма думками та почуттями геть іншої людини. Інколи буває доволі складно відрізнити одне від іншого.
Я трохи вповільнююся, затинаюся. Мене дратує неспроможність пояснити власні думки (і той факт, що навіть зараз, десять років по тому, я сприймаю себе як актора, лише підсилює це роздратування). Колборн уважно, з цікавістю спостерігає за мною. Я облизую губи й продовжую, тепер обережніше:
— Уже сама наша здатність відчувати була така неосяжна, що під її вагою ми аж заточувалися, наче Атлант під вагою земної кулі... — Я зітхаю, і свіжість повітря забиває мені памороки. Цікаво, скільки часу знадобиться на те, щоб знову до неї звикнути? У мене болить у грудях — можливо, через цю свіжість, а можливо, й ні. — Щодо Шекспіра, річ у тім, що він дуже... переконливий. Проговорює вголос невимовне. Перетворює скорботу, і радість перемоги, і захоплення, і лють на слова, на щось, що ми здатні зрозуміти. Шекспір робить усі таємниці людського єства збагненними... — я затинаюся. Знизую плечима. — Виправдати можна взагалі будь-що, якщо зробити це достатньо поетично.
Колборн опускає очі, дивиться на сріблясті лелітки сонця на поверхні води.
— Гадаєш, Річард погодився б із цим?
— Гадаю, Річард був зачарований Шекспіром так само, як і ми всі.
Колборн приймає це без заперечень.
— Знаєш, дивина та й годі, — каже він. — Мені час від часу доводиться нагадувати собі, що я ніколи не був із ним знайомий...
— Ви його або полюбили б, або зненавиділи.
— Чому ти так думаєш?
— Просто таким він був.
— А ти сам? Ти його любив чи ненавидів?
— Зазвичай і те, й інше водночас.
— То ось що ти мав на увазі, коли сказав, що ви все відчуваєте удвічі більше?
— Авжеж, — киваю я. — Схоже, ви мене зрозуміли.
Западає приємна тиша — принаймні для мене приємна. Я на мить забуваю, навіщо ми тут, і дивлюсь, як із дерева зривається листочок, як він кружляє, підхоплений вітром, як опускається на воду. Брижі розходяться колами по озерній гладіні, прямуючи до берегів, але згасають, так і не сягнувши їх. Я майже бачу, як ми всімох біжимо лісом вздовж берега, зриваємо одяг, мчимо до озера, готуючись разом стрибнути у воду. Третій курс, рік комедії. Світлий, чудовий, такий далекий. Минуле, якого не повернути.
— Ну ж бо, — каже Колборн, так і не дочекавшись, поки я знову заговорю. — І що далі?
— Різдво, — я відвертаюся, дивлюся на ліс. Тепер Замок зовсім близько, Вежа здіймається понад верховіттям дерев, її довга тінь падає на човнарню. — Тоді все пішло шкереберть.
— І з чого це почалося? — питає він.
— Воно на той час уже давно почалося.
— Тоді що змінилося?
— Ми розділилися, — сказав я. — Джеймс поїхав до Каліфорнії, Мередіт — до Нью-Йорка, Александр — до Філадельфії, Рен — до Лондона, Філіппа... хтозна-куди. Я повернувся до Огайо. Наше спільне ув’язнення в Замку, з почуттям провини й примарою Річарда, було на свій штиб жахливим. Але коли ми опинилися окремо одне від одного, коли розлетілися по всьому світу й залишилися з цим сам на сам — це виявилося значно гіршим.
— І що тоді сталося? — питає він.
— Ми розкололися, — кажу я, але це звучить якось неправильно. Адже насправді нічого такого простого й зрозумілого, як тріщини у склі, тут не було. — Але розбилися на друзки лише згодом, коли всі знову повернулися до Деллекера.
СЦЕНА ПЕРША
Різдво в Огайо було просто жахливим.
Чотири дні напередодні свята я спромігся витримати тільки завдяки тому, що був трохи напідпитку й спілкувався з ріднею, лише коли не було іншого виходу. Святвечір минув без пригод, але різдвяна вечеря (захопливий сиквел Дня подяки) перетворилася на скандал: Керолайн вийшла з-за столу й була відсутня підозріло довго, а тоді батько заскочив її в туалеті, де та змивала виблюване в унітаз. Минуло три години, а Керолайн з батьками досі горлали одне на одного в їдальні. Я вшився зі сцени і зараз пакував валізу, яка стояла, роззявивши пащеку, посеред мого незастеленого ліжка. Скатавши в жмут пів десятка шарфів і стільки ж пар шкарпеток, я вкинув усе це до її надр.