Джеймс нарешті перевів погляд з мене на нього.
— Я... — почав він.
— Вимітайся, — наказав Каміло. — 3 тобою потім розберуся.
Джеймсові губи беззвучно ворухнулися. У його очах раптом забриніли сльози, він розвернувся й вибіг із зали, забувши про куртку, рукавиці... взагалі про все.
— Олівере, ти як? — Каміло опустився поруч зі мною навпочіпки, підчепив за підборіддя. — Усі зуби цілі?
Я стулив губи, проковтнув кров, насилу стримавши бажання зблювати. Каміло тицьнув спочатку у вищого з двох солдатів, потім в іншого.
— Ти допоможеш мені доправити його до медпункту. А ти — гайда за Фредеріком, перекажи йому, що вони з Ґвендолін мені потрібні. Просто зараз потрібні. Хутко!
Коли мене підвели, світ похитнувся, і я відчув слабку надію, що зараз знепритомнію і вже ніколи не отямлюся.
СЦЕНА ШОСТА
З медпункту мене відпустили аж об одинадцятій. Відбувся лише зламаним носом, без зміщення. До перенісся мені пластиром прикріпили шину, трохи нижче, під очима, швидко розповзалися червонясто-пурпурові кола. Ґвендолін і Фредерік навідали мене, спитали, що сталося, палко перепросили, а потім заходилися благати, щоб я за змоги нікому про це не розповідав, а іншим студентам, якщо хтось із них розпитуватиме, казав, що стався нещасний випадок. Нам не потрібні зараз ані нові плітки, ані нові проблеми, наполягали вони. Я так і не вирішив, чи дослухаюся до їхнього прохання, коли настав час повертатися до Замку.
Я відразу ж піднявся нагору, але не у Вежу. Навряд чи Джеймс там, але ризикувати мені не хотілося. Натомість я легенько постукав у двері Александрової кімнати. Я почув, як там, усередині, засунули шухляду, а за мить він з’явився на порозі, тримаючись за ручку дверей.
— Трясця, Олівере... — видихнув він, побачивши мене. — Піп розповіла мені, що сталося, але я не думав, що все аж так паскудно.
Очі в Александра були почервонілі, губи сухі й порепані. Вигляд він мав не набагато кращий за мене.
— Я взагалі не хочу про це говорити.
— Цілком зрозуміло... — Александр шморгнув носом і витер його рукавом. — Я можу чимось допомогти?
— Ця суча голова просто розколюється, і я волів би зараз не відчувати нічого вище шиї.
Він ширше прочинив двері.
— Дядечко лікар чекає на вас.
Я нечасто заходив до Александра, і мене завжди дивувало, як тут темно. За останні кілька тижнів він устиг завісити вікно гобеленом. Ліжко було поховане під стосами книжок. Зараз він зібрав їх і важко гепнув на й без того захаращений стіл. На підлозі валялися зіжмаканий цигарковий папір, зламані сірники та брудний одяг. Александр тицьнув у бік ліжка, і я з вдячністю впав на матрац. Пульс важко стугонів у скронях.
— Можна спитати, що сталося? — поцікавився він, порпаючись у горішній шухляді столу. — Я не вимагатиму подробиць. Просто хочу знати, чи не зіштовхнути Джеймса в озеро наступного разу, коли його побачу.
Не впевнений, чи було це зауваження звичайним для Александра проявом чорного гумору, а чи за ним ховалося щось більше, я посовався на ліжку, списав усе на застарілу параною і вирішив не звертати уваги.
— Ги останнім часом його часто бачиш? — спитав я. — У мене такс відчуття, що Джеймса постійно десь носить.
— Приходить і йде. Тобі краще знати, ніж мені.
— Він зазвичай з’являється після того, як я лягаю, а коли встаю, його вже нема.
Александр витягнув із футляра від фотоплівки кілька маленьких суцвіть травки й заходився дрібнити їх на цигарковий папір.
— Як на мене, він надто заглибився в роль. Ну, метод занурення, розумієш?.. Уже не второпає, де завершується Едмунд і починається він сам.
— Це паршиво.
Александр глянув на мене й мій розквашений ніс.
— Без варіантів... — він скривився, наче прикусивши язика. — Тобі якісь знеболювальні дали?
Я витягнув з кишені баночку з крихітними білими пігулками.
— Шикардос, — сказав він. — А дай-но мені дві ці штуки.
Я простягнув йому пігулки. Він розтовк їх футляром від фотоплівки й висипав отриманий порошок до травки, що лежала на цигарковому папері. Відтак знову висунув шухляду й витяг ще одну загадкову баночку. Зняв кришечку, постукав ємністю по долоні. Знову білий порошок, ще дрібніший. Він додав його до косяка, так і не сказавши мені, що це. Та я й не питав.
— То що сталося? — поцікавився він, почавши скручувати косяк. — Ви відпрацьовували бій із третьої сцени п’ятої дії, а потім він просто взяв і зацідив тобі в табло?
— Ну, загалом так.
— Якого дідька?! Чого це раптом?
— Присягаюся, я й сам не проти дізнатися.