Александр лизнув липкий краєчок паперу, потім притиснув його пучкою пальця. Закрутив вершечок і простягнув косяк мені.
— Тримай, — сказав він. — Скури за раз, і тиждень нічого не відчуватимеш.
— Супер.
Я підвівся, притримуючись за спинку його стільця. У скронях стугоніло.
— Ти як, нормально?
— Буду нормально за кілька хвилин.
Схоже, я його не переконав.
— Упевнений?
— Так, — відповів я. — Усе буде добре.
Я навпомацки, як сліпий, рушив до дверей, хапаючись за меблі, допоки не дістався протилежної стіни.
— Олівере, — гукнув Александр, коли я вже прочинив двері.
— Що?
Я озирнувся, і він кинув мені запальничку, показав на свій ніс і сумовито всміхнувся. Я торкнувся обличчя. На верхній губі була свіжа кров.
Зазвичай у Замку ми не курили. Я вийшов крізь бічні двері й зупинився на під’їзній доріжці, міцно затиснувши косяк, чи що воно таке було, між губами. Вдихнув, як два роки тому навчив мене Александр: глибоко, усіма легенями. Було зимно, навіть як для лютого, і моє дихання разом із димом ринуло з рота однією довгою спіраллю. Носові пазухи здавалися важкими та набряклими, наче їх забило глиною. Я розмірковував, коли зійдуть синці і чи за три тижні ніс виглядатиме, як колись.
Прихилившись до стіни, я спробував викинути всі думки з голови — був певен, що інакше накручу себе до божевілля. У лісі було тихо, але водночас він бринів ледь чутними звуками — десь далеко пугукала сова, сухо шелестів падолист, вітер шерхотів у верховітті дерев. Звільна мій мозок якимось чином відокремився від решти тіла. Я й досі відчував біль, і досі корчився в лещатах неприйнятого рішення, але між мною, думками, почуттями і всім іншим наче з’явилась якась завада — легка поволока, підсвічений екран, на якому плавно рухалися силуети лялькового театру тіней. Що саме до цього спричинилося — холоднеча чи Александрів косяк, — я визначити не міг, але поступово тіло почало затерпати.
Відчинилися й зачинилися двері. Я озирнувся на них без будь-яких сподівань, майже збайдужіло. Мередіт. Якусь мить вона вагалася, стоячи на ґанку, а тоді спустилася. Я не зрушив з місця. Вона підійшла, витягнула з мого рота косяк, кинула його на землю й поцілувала мене, перш ніж я встиг заговорити. Біль відлунював уже не в переніссі, а в самому мозку. Тепла долоня Мередіт торкалася моєї щоки, її вуста притягували, наче магніт. Вона взяла мене за руку, як багато тижнів тому, і повела назад до будинку.
СЦЕНА СЬОМА
Майже весь наступний день я проспав, отямившись лише на пару секунд, коли Мередіт вислизнула з ліжка, прибрала мені волосся з чола й пішла на заняття. Я щось їй пробурмотів, але слова так до пуття й не набули форми. Сон знову заповз на мене, як лагідний муркотливий кіт, і впродовж наступних восьми годин я не прокидався. А коли прокинувся, на ліжку поряд зі мною сиділа, закинувши ногу на ногу, Філіппа.
Я каламутними очима глипнув на неї і заходився проводити ревізію плутаних споминів про вчорашній вечір, щоб збагнути, є на мені щось під ковдрою чи ні. Коли я спробував сісти, вона штовхнула мене в груди, примушуючи знову лягти.
— Як почуваєшся? — спитала вона.
— А виглядаю як?
— Чесно? Просто жахливо.
— Збіг? Не думаю. Котра зараз?
За вікнами було вже темно.
— За чверть дев’ята, — сказала Філіппа, насупивши чоло. — Ти що, цілий день проспав?
Я застогнав і засовався, голову піднімати не хотілося.
— Майже. Як заняття?
— Усе минуло дуже спокійно.
— Чому?
— Ну, взагалі-то, без тебе нас було лише четверо.
— А кого ще не було?
— А сам як гадаєш?
Я повільно відвернувся від неї, не відриваючи голову від подушки, і втупився у стіну. Від цього руху в носові пазухи стрілив біль, який мене відволік — але лише на мить.
— Ти, мабуть, чекаєш, щоб я спитав, де він, — сказав я.
Вона розправила ковдру в мене на грудях.
— Учора його ніхто не бачив. Після репетиції він просто зник...
Я гмикнув і промовив:
— Там ще мусить бути «але», я чую, як воно насувається.
Філіппа зітхнула, її плечі трохи піднялися й опали значно нижче, ніж були до того.
— ...Але зараз він повернувся. Він нагорі, у Вежі.
— Тоді я залишуся тут, поки Мередіт мене не випхає втришия.
Її вуста перетворилися на тонку рожеву лінію. За скельцями окулярів — чому це вона раптом в окулярах, до речі, вона ж нічого не читає! — очі Філіппи здавалися дрімотною океанською блакиттю, терплячою, але змореною.
— Ну ж бо, Олівере, — тихо сказала вона. — Сходи поговори з ним, це ж не боляче.