Я вказав на своє обличчя.
— Як бачиш, інколи буває боляче.
— Слухай, ми теж на нього розлючені. Мабуть, там, де стояла Мередіт, коли він увійшов, навіть підлога обгоріла. Рен і та з ним не хоче розмовляти.
— От і добре, — сказав я.
— Олівере.
— Що?
Вона підперла щоку рукою й усміхнулася — якось дивно, похмуро.
— Що? — повторив я вже нашорошено.
— Річ у тобі, — сказала вона. — Ти знаєш, я б сюди й не поткнулася, якби на твоєму місці був хтось інший.
— І що це означає?
— Це означає, що в тебе значно вагоміші причини злитися, ніж у всіх нас, але ти перший його пробачиш.
Тривожне відчуття, що Філіппа бачить мене наскрізь, змусило щільніше втиснутися в матрац.
— Та невже? — пробурмотів я, але це прозвучало слабко й непереконливо навіть для мене самого.
— Еге ж бо, — її усмішка згасла. — Ми зараз не можемо дозволити собі вчепитися одне одному в горлянки. Усе й так доволі паскудно.
Раптом вона здалася мені дуже тендітною. Тонка і прозора, наче людина, хвора на рак. Холоднокровна Філіппа... Мене охопило дивне непереборне бажання просто обійняти її і сором через те, що я бодай на мить у чомусь її запідозрив.
Мені захотілося затягнути її під ковдру й притиснути до себе. Я вже ладний був це зробити, аж тоді згадав, що, можливо, голий.
— Добре, — сказав я. — Поговорю з ним.
Вона кивнула, і мені здалося, що я побачив, як за її окулярами замерехтіла сльозинка.
— Дякую, — вона зачекала секунду, зрозуміла, що я й досі лежу незрушно, і спитала: — Гаразд, то коли?
— Ем-м... за хвилинку.
Вона кліпнула, і сльозинка — якщо вона взагалі була — де й поділася.
— Ти що, голий? — спитала вона.
— Не виключено.
Вона вийшла з кімнати. Я неквапом одягнувся.
Коли піднімався до Вежі, здавалося, що я рухаюся, наче в уповільненій зйомці. Якось не відчувалося, що я йду нагору, щоб зустрітися з Джеймсом, уперше за пару днів. Враження було таке, ніби ми востаннє бачилися й щиро спілкувалися ще задовго до Різдва. Двері на горішньому майданчику були прочинені. Я нервово облизнув губи та штовхнув їх.
Джеймс сидів на краю ліжка, втупившись у підлогу. Але ліжко було не його — моє.
— Зручно? — поцікавився я.
Він швидко підхопився і зробив два кроки вперед.
— Олівере...
Я підняв руку, долонею до нього, наче вартовий на мосту.
— Ні, просто стій там... поки що...
Він зупинився посеред кімнати.
— Гаразд. Я зроблю все, що ти захочеш.
Мостини підлоги ходором ходили в мене під ногами. Я сковтнув, тамуючи напад якоїсь дивної, розпачливої ніжності.
— Мені хочеться тобі пробачити, — бовкнув я. — Але, Джеймсе, я б тебе зараз просто вбив, присягаюся.
Я потягнувся до нього, стиснув порожній кулак.
— Я хочу... Господи, я навіть пояснити це не можу. Ти наче той птах, розумієш?
Він розтулив губи — у нього на язиці вочевидь крутилося якесь запитання, якийсь здивований вигук. Я рвучко, негарно рубанув рукою, зупиняючи його. Думки були хаотичними, навіженими.
— Александр мав рацію, Річард — не горобець, це ти горобець. Ти... не знаю, щось таке тендітне, невловиме, і мені здається, що якби я лише впіймав тебе, то роздушив би.
Обличчя Джеймса набуло якогось жахливого зболеного виразу, а він зараз просто не мав на нього права, не тепер. Пів десятка взаємовиключних почуттів вирували в мені відразу, і я зробив один широчезний незграбний крок до Джеймса.
— Я неймовірно хочу так на тебе розлютитися, щоб нарешті це зробити, але просто не можу, тому натомість злюся на себе. Ти взагалі розумієш, як це несправедливо?
Голос мій звучав високо й напружено, наче в маленького хлопчика. Це мене дратувало, тому я голосно вилаявся:
— Дідько! Хай йому грець усьому — і мені, і тобі... Трясця, Джеймсе!
Мені кортіло повалити його на підлогу, збити його з ніг... 1 що далі? Жорстокість цієї думки мене стривожила, і я, придушено загарчавши від люті, схопив книжку, що лежала на валізі біля Джеймсового ліжка, і жбурнув її в нього, кинув йому просто під ноги. Це був «Лір» у паперовій обкладинці, м’який і не здатний заподіяти шкоди, але Джеймс усе одно скривився, коли книжка в нього влучила. Вона із шелестом упала до його ніг, одна сторінка повисла навскіс, відірвавшись від корінця. Коли Джеймс підняв очі, я негайно відвів погляд.
— Олівере, я...
— Не смій! — я тицьнув у нього пальцем, наказуючи замовкнути. — Не смій. Просто дай мені... просто... дай мені хвилину.
Я прибрав волосся з чола. За переніссям гойдалася важка куля болю, очі починали сльозитися.