Мередіт і Джеймс слухали її мовчки і, коли Ґвендолін завершила промову, розійшлися по своїх місцях, навіть не глянувши одне на одного. (Відтоді, як Джеймс зламав мені ніс, ставлення Мередіт до нього перетворилося з прохолодного на крижане, і це, поза всякими сумнівами, також спричинялося до того, що на сцені між ними не було ніякої хімії.)
Філіппа подала їм репліку — не свою, але Ґвендолін вирішила себе цим не утруднювати, — і вони розпочали сцену, але так кострубато, що мене аж перехнябило. Текст у їхньому виконанні здавався пласким; торкалися вони одне одного вимушено й ніяково.
Філіппа, що сиділа поруч зі мною, дивилася, як руйнується сцена, з таким похмурим і зболеним виразом обличчя, ніби її катували.
— Стоп, стоп, стоп! — гукнула нарешті Ґвендолін, змахнувши рукою. — Зупиняймося.
Джеймс і Мередіт із вдячністю розійшлися, відсахнувшись одне від одного, наче однополярні магніти. Мередіт склала руки на грудях; Джеймс похмуро втупився в підлогу. Гвендолін глянула спочатку на одного, потім на іншу й поцікавилася:
— І що це, в біса, з вами обома таке?
Мередіт завмерла. Джеймс це відчув і теж напружився, але очей на неї не зводив. Ґвендолін стала руки попід боки й заходилася пильно роздивлятися цих двох.
— Я докопаюся до суті, хай би якою вона не була, — сказала вона. — Але спершу давайте обговоримо сцену. Що в ній відбувається? Мередіт?
— Гонерильї потрібна Едмундова допомога, тому вона його підкуповує єдиним відомим їй способом... — голос Мередіт звучав так, наче все це їй неймовірно набридло.
— Певна річ, — кивнула Ґвендолін. — Чудова відповідь, якщо тобі відняло все нижче шиї. Джеймсе? Тепер ми слухаємо вас. Що відбувається з Едмундом?
— Він бачить інший шлях отримати бажане, але все одно грає тими картами, які вона йому здає, — промовив він невиразним, якимось механічним голосом.
— Цікаво. Але це повна дурня, — сказала Ґвендолін, і я здивовано відірвався від споглядання власних колін. — Цій сцені бракує чогось величезного, і воно просто перед вами, — вела далі вона. — Гонерилья не вбиватиме свого чоловіка просто заради того, щоб отримати нового командувача, а Едмунд не ризикуватиме Реганиним титулом, якщо йому не запропонують щось вагоміше. То чому вони це роблять?
Усі мовчали. Ґвендолін рвучко розвернулася на п’ятах і гукнула:
— Та на бога! Олівере! — Це було так голосно, що я аж підстрибнув. — Я знаю, що ви точно в курсі. «Бо бла-бла-бла і вбивство — як вогонь і дим»... Яке слово я випустила?
У голові сяйнув давно знайомий рядок із «Перікла».
— Хіть? — промовив я; це слово нашорошувало, я однаково боявся мати слушність і помилитися.
— Хіть! — гаркнула Ґвендолін, струснувши затиснутим кулаком у бік Джеймса і Мередіт. — Пристрасть! Якщо грати логіку, а не почуття, сцена не працює! — Кулак знову злетів у повітря. — Цілком очевидно, що ви двоє хіті не відчуваєте, тому треба ситуацію виправити. Як? Для початку стати обличчям одне до одного.
Вона взяла Джеймса за плечі й рвучко розвернула, так що він і Мередіт опинилися майже носом до носа.
— Тепер відкиньмо всю цю нісенітницю про «він / вона» й почнімо розмовляти як живі люди. Припиніть промовляти «Едмунде» таким тоном, ніби він — чувак, якого ви підчепили на вечірці. Це не про нього, це про вас.
Вони обоє дивилися на Ґвендолін порожніми очима.
— Ні, — похитала вона головою. — Ні. Дивитися треба не на мене, — вони розвернулися й втупилися одне в одного, і за мить Ґвендолін додала: — Ми з вами тут не у витрішки граємо!
— Воно не працює, — гримнула Мередіт.
— А чому? — спитала Ґвендолін. — Тому що ви двоє зараз одне одному не до смаку? Це, чорт забирай, паскудно...
Вона зупинилася, зітхнула.
— От що, діти... Я знаю це достеменно, бо прожила довге, буремне життя. От як насправді працює хіть — вам не конче потрібно одне одному подобатися. Чули колись про секс із ненависті?
Філіппа видала такий звук, ніби її нудить. Я проковтнув нервовий смішок.
— Ви собі дивіться одне на одного, але перебийте мене, якщо помиляюся, — вела далі Ґвендолін. — Джеймсе, вам не подобається Мередіт. Чому саме? Вона вродлива. Розумна. Вона пристрасна. Думаю, ви просто її боїтеся, а боятися ви не любите. Але ж є ще дещо, хіба ні?
Вона зрушила з місця й почала повільно кружляти навколо них, наче рись, що підкрадається до здобичі.
— Ви дивитеся на неї так, наче вона вам огидна, але не думаю, що річ у цьому. Гадаю, вона бентежить вас, так само як і будь-якого іншого чоловіка, в якого ще можна намацати пульс. Коли ви дивитеся на неї, у вас з’являються брудні, сексуальні думки, яким ви не можете дати ради, і тоді ви стаєте огидним самому собі.