— Які чоловіки бувають різні!
Цей кожну може звабити, а я
Нікчемі нерішучому належу.
Продзвенів дзвінок, саме вчасно. Я вибіг у коридор; від огидного відчуття, що на мене всі витріщаються, аж пекло шкіру.
СЦЕНА ДЕСЯТА
Я кулею злетів сходами, мало не перекинувши через поруччя якогось студента філософського факультету — так мені кортіло якнайшвидше забратися з П'ятої студії. Дорогою впустив книгу, але повертатися по неї не став — хтось достеменно підніме, а в кутику на форзаці було написано моє прізвище. Діставшись галереї, я, навіть не постукавши, рвучко розчахнув двері, затраснув їх за собою і привалився до них спиною. Під шиною на переніссі засвербіло — підступало бажання чхнути, і на мить я затамував подих, уявивши, як зараз буде боляче.
— Олівере? — Фредерік визирнув з-за дошки з ганчіркою для крейди в руці.
— Так, — озвався я, видихаючи. — Перепрошую, я просто... хотів побути в тиші.
— Розумію. Може, сядете, а я наллю вам чаю?
Я кивнув, очі сльозилися, бо я щосили намагався не чхнути. Пройшовши кімнатою, підступився до вікна й визирнув надвір. Там усе було безрадісним і сірим, тьмяне озеро вкривав тонкий шар криги. Звідси, здалеку і з чималої висоти, воно здавалося каламутним дзеркалом, і я уявив, як Бог тягнеться донизу, щоб протерти скло рукавом.
— Мед? — спитав Фредерік. — Чи лимон?
— Так, будь ласка, — озвався я; думки мої були далекі від того, що зривалося з губ.
У голові спліталися в обіймах і боролися Джеймс і Мередіт. Під волоссям і між лопатками поколював шкіру піт. Хотілося розчахнути вікно, дозволити холодному пориву зимового вітру вгамувати пропасницю, що струменіла у венах, заморозити мене, щоб узагалі нічого не відчувати.
Фредерік приніс мені чашку з блюдцем, і я зробив чималенький ковток чаю. Він обпік мені язик і піднебіння, я не відчув смаку, навіть різкої кислоти лимону не відчув. Фредерік спантеличено дивився на мене. Я спробував був йому всміхнутися, але вийшла радше якась гримаса, судячи з того, що він легенько постукав себе пальцем по носі й запитав:
— Як воно?
— Свербить, — зізнався я.
Відповідь була інстинктивна, але доволі чесна.
Спочатку Фредерікове обличчя нічого не виражало, аж тоді він розсміявся.
— Ви, Олівере, — сказав він, — воістину незламна людина.
Моя усмішка тріснула, геть-чисто шар тиньку.
Фредерік почовгом рушив назад до буфета, щоб продовжити розливати чай. Я стиснув кулаки якомога міцніше, тамуючи бажання закричати, а чи, можливо, вибухнути несамовитим сміхом, хоча горло в мене, як і раніше, боліло після тієї ночі, коли в Александра стався передоз.
Із запізненням продеренчав дзвоник; я глянув на Фредеріка, який дивився на золотий годиннику себе на зап’ястку.
— А інші затримуються? — спитав він.
— Я не знаю, — власний голос здався мені якимось напруженим, ламким. — Александр у лікарні, Рен повернеться завтра, але...
— Л решта?
— Не знаю, — повторив я, не в змозі придушити раптову хвилю паніки. — На заняттях у Ґвендолін були всі.
Невелика раціональна частина мого мозку видала перелік причин, через які вони могли запізнюватися. Найімовірніше, просто почувалися вибитими з колії через те, що відбулося щойно на занятті. Втомилися. Їм зле. ПTCP.
Фредерік визирнув до коридору, спершу глянув у один бік, потім в інший, наче дитина, яка збирається перейти вулицю. Я взяв філіжанку, сподіваючись, що чай мене заспокоїть, але вона вислизнула з моєї тремкої руки. Гарячезна рідина плеснула мені на шкіру — я задихнувся зболеним криком, а тонка порцеляна впала на підлогу й розбилася на друзки.
Фредерік, рухаючись швидше, ніж будь-коли на моїй пам’яті, рвучко озирнувся.
— Олівере... — почав він здивовано, мало не докірливо.
— Вибачте! — вигукнув я. — Вибачте, вона просто вислизнула, і я...
— Олівере, — повторив Фредерік, зачиняючи двері. — Я не через філіжанку переймаюся.
Він узяв із буфета серветку, приніс мені. Я промокнув руки, як міг, бо вони й досі страшенно трусилися. Дихання було коротке й уривчасте, ніби на мене раптом напала гикавка — я хапав просякле крейдяним пилом повітря так жадібно, наче воно мало от-от закінчитися. Фредерік опустився в крісло, де зазвичай сидів Джеймс.
— Будь ласка, гляньте на мене, Олівере, — сказав він суворо, але м’яко. Я звів очі. — Отак. А тепер розкажіть-но мені, що сталося.
— Усі... — я похитав головою, розриваючи серветку на дрібні клаптики своїми нещасними попеченими пальцями. — Ми просто... розвалюємося.