— Стривай! — почав був я, але він мене перепинив.
— Рен, ходи зі мною в ліжко, будь ласка.
Вона знерухоміла, і ми завмерли, дивлячись на неї. Але сама Рен бачила лише Джеймса. Її губи беззвучно ворухнулися, а тоді вона, затинаючись, видушила:
— Т-т-так.
Він глянув на мене понад її маківкою з якимось дивним, гірким і мстивим, виразом, але це тривало лише коротеньку мить. Відтак він пішов, потягнувши Рен за собою. Не ймучи віри власним очам, я рушив за ними, але Александр утримав мене за плече.
— Олівере, ні, — сказав він. — Не цього разу.
Він, Філіппа і я стояли, дивлячись одне на одного, а принишклі третьокурсники витріщалися на нас. За нашими
спинами, наче нічого не сталося, гуркотіла музика, надворі завивав вітер. Я, ніби закам’янівши, стояв посеред кімнати, надто вражений, щоб заговорити або зрушити з місця. Ба навіть щоб помітити, що Мередіт зникла.
СЦЕНА ТРЕТЯ
Прокинувся я сам-один у кімнаті Філіппи. Після того як Джеймс із Рен зникли у Вежі, ніч я провів, очманіло тиняючись Замком і гадаючи, куди поділася Мередіт. Хвилювався я значно дужче, ніж зважився б комусь розповісти. Коли будинок нарешті спорожнів і всі наші лягли, я дійшов тривожного висновку, що вона не збиралася повертатись. О пів на третю постукав до Філіппи. Вона відчинила мені двері, вбрана в мішкувату фланелеву сорочку й вовняні шкарпетки, натягнуті до середини литок.
— Я не можу піти до Вежі, — сказав я. — Мередіт зникла. Не хочу спати один.
Я нарешті дізнався, як це.
Вона прочинила двері, поклала мене до ліжка й скрутилася калачиком поруч, не сказавши ані слова. Коли мене почав бити трем, Філіппа підсунулася ближче, обійняла мене за талію і заснула, упершись підборіддям мені в плече. Я дослухався до її дихання, відчував, як її серце калатає мені в спину, і відчайдушно намагався обдурити себе, переконуючи, що, можливо, коли ми прокинемося, усе знову буде гаразд, ми всі повернемося до нормального життя. Але хіба ж у нас воно було, те нормальне життя, щоб до нього повергатися?..
Уранці в будівлі було порожньо. Я не знав, куди всі поділися, але повернутися мої однокурсники, найімовірніше, розраховували до вимитого й налощеного Замку, де ніщо не нагадуватиме про вчорашню вечірку. Мені ж можливість відволіктися була потрібна, наче ліки, треба було чимось зайняти мозок, дати йому якусь поживу, щоб завадити блукати лабіринтом споминів про минулу ніч. Тому я провів кілька годин рачки, від смороду відбілювача паморочилося в голові, а шкіра на руках аж пекла — так ретельно я відчищав усе навколо. Здавалося, у Замку до пуття не прибирали багато років поспіль, і я накинувся на бруд, який скупчився в борозенках між мостинами, одержимий раптовою ідеєю, що зумію вичистити будинок, освятити його, відпустити йому гріхи й дарувати нове життя.
З кухні я перейшов до ванної на першому поверсі, потім до їдальні, відтак до передпокою.
Дати раду розбитому дзеркалу я не міг — доведеться зв’язуватися з господарським відділом у Холлі, — але все одно витер червоні плями Джеймсової крові й чорні патьоки туші Мередіт. Тюбик і досі валявся на підлозі. Я підняв його й укинув до кишені, міркуючи, коли ж випаде нагода повернути його власниці.
Я заповз сходами нагору з ганчіркою та поліроллю напереваги, і коли дістався другого поверху, у мене вже нили коліна. Повернути первісний вигляд підпаленому килиму в бібліотеці все одно не вийшло б, тому я залишив усе як є. Вичистив ванну, вимив підлогу в коридорі, налощив вікна в кімнатах і навів там такий-сякий лад, наскільки можна було це зробити, не чіпаючи чужих речей. Застелив ліжко в кімнаті Філіппи. Коли я побачив гладеньку й неторкану постіль Рен, мій шлунок ніби зав’язався в тугий вузол. Я зачинив двері її кімнати, так і не наважившись увійти. В Александровій кімнаті був такий розгардіяш, що впоратися з ним виявилося мені не до снаги. Я зазирнув під його ліжко, перевірив шухляди столу на предмет наркоманського причандалля, але нічого не знайшов. (Сподіваймося, урок він засвоїв.) Кімната Мередіт виглядала точнісінько так само, як напередодні, коли ми з неї вийшли, — тут був безлад, але не хаос, книжки стосами лежали на столі, на тумбочці стояли порожні келихи з-під вина, на підлозі в узніжжі ліжка валявся одяг. Сукні, в якій вона була ввечері, я не помітив.
Коли я знову вийшов у коридор, з іншого його кінця на мене вирячилися Річардові двері. Хтось зачинив їх після його смерті, і, наскільки я знав, ніхто з нас відтоді їх не відчиняв.
Я закліпав, не в змозі навіть до пуття пригадати, який вигляд мала його кімната. Сам того не усвідомлюючи, я рушив коридором і раптом заскочив себе на тому, що повертаю ручку. Двері прочинилися легко, навіть не рипнувши. Надвечірнє світло з домішками призахідної червіні лилося у вікно й мальовничо підсвічувало ліжко. Решта кімнати гонилася в сірясто-блакитній тіні, терпляче чекаючи ночі. Тут залишилося так багато його речей: книжки у твердих палітурках, що здавалися оголеними без своїх суперобкладинок, були розставлені на полиці над ліжком, його годинник (я знав, хоча й не з власної волі, що Річардові його подарувала Мередіт на день народження, коли ми навчалися на третьому курсі) лежав, занедбаний, на столі. Пара брунатних шкіряних боксерських рукавичок висіла на дверцятах шафи, а всередині неї я побачив безліч плічок, на яких висіли білі майки, які він так любив, і сорочки з тканини, що легко бгалася.