У моїй душі ворухнулося старе, підзабуте тепло, і я відвернувся, шукаючи те, що нагадало б мені, чому сумувати за Річардом — дурість. На підвіконні, наче шерега вояків, які очікували наказів, вишикувалися дерев’яні шахи. Усі фігури стояли на своїх місцях, за винятком білих коней — один з них лежав на боці, а іншого не було взагалі. Мені спало на думку, що він міг впасти з дошки, і я опустився навпочіпки, щоб зазирнути під ліжко. І тут-таки відчув, як придушено зойкнуло моє сумління. Пара черевиків безладно валялася там, де Річард востаннє роззувся, шнурки були розв’язані й сплутані. Я знав його достатньо добре, щоб зрозуміти: він ніколи не кинув би взуття так недбало, якби знав, що не повернеться.
Горе охопило мене так раптово, що мені навіть здалося, ніби я зараз зомлію. Річард був тут, у цій кімнаті, де ми намагалися сховати його геть з очей, у компанії всіх наших смертних гріхів. Заточуючись, я зіп’явся на ноги, навпомацки вийшов у коридор і затраснув за собою двері.
Я піднявся сходами до Вежі, не знаючи, що там на мене чекає, — просто несамовито кортіло опинитися якнайдалі від Річардової кімнати. На перший погляд тут усе було як завжди, і кілька секунд я, погойдуючись, стовбичив на порозі, сподіваючись, що цей звичний, майже рідний інтер’єр мене заспокоїть. Наша крихітна кімнатка на горищі, два ліжка, дві книжкові полиці, дві шафи. Коли ноги перестали підтинатися, я ступив досередини. Своє розібране ліжко я застелив неймовірно ретельно, відтягуючи неминучий перехід на Джеймсову половину. Коли в моєму кутку ані розправляти, ані складати, ані прибирати до шухляди, ані ховати до шафи вже не було чого, я нарешті взявся за його бік.
Я вирівняв стоси книжок, витрусив пил із фіранок, підняв олівець, що скотився з полиці на підлогу. Джеймс завжди був охайним, тож роботи мені тут було небагато. Зрештою я заходився розправляти покривало на ліжку й простирадло під ним, намагаючись не думати про Джеймса й Рен, про те, як саме з’явилися всі ці зморшки та брижі.
Кут простирадла вибився з-під матраца. Я опустився навпочіпки, щоб заправити його, але зупинився, коли мої пальці натрапили на щось несподівано м’яке. Я підняв руку, і з долоні пурхнула біла пушинка й упала на підлогу. Відгорнувши кут покривала, я побачив біля однієї з ніжок Джеймсового ліжка купку білого бавовняного пуху — здавалося, ніби його якийсь час недбало заштовхували туди ногою. Я підгорнув ковдру ще вище. Якщо раптом тут завелися постільні блощиці чи видерлася пружина, доведеться вписати новий матрац до переліку, який я укладав для господарського відділу...
Я стягнув з узніжжя матраца простирадло на гумці. Біля його краю виднілася проріха, схожа на вишкір. Вона була сантиметрів п’ятнадцять завдовжки. Я перевірив, чи, бува, не стирчить із підлоги якийсь цвях чи скалка, але не побачив нічого, що могло б розпороти тканину. Проріха зяяла в мене перед очима. Насміхалася з мене, і я навіть не розумів, що схиляюся над нею все нижче й нижче, доки не побачив вузький червоний слід на краю, схожий на відбиток помади. Кілька секунд я просто сидів незрушно, витріщаючись на матрац, ніби прикипівши до місця, а тоді запхав руку в проріху.
Я нишпорив серед пружин, набивки й піни, аж поки не намацав щось загрозливо, беззаперечно тверде. Витягти його було важко — кінцем ця річ зачепилася намертво, — але, смикнувши щосили, я нарешті дістав свою знахідку зі сховку і впустив її на підлогу. Вона здавалася лячно недоречною тут, у цій кімнаті, — якимось анахронізмом, чимось майже готичним, поцупленим з іншого часу, з іншої, похмурішої, доби. Десь у глибині душі я відразу зрозумів, що це насправді таке — старий наконечник багра, загнутий з одного боку, наче пазур, знятий з давно забутого стелажа для інструментів біля задньої стіни човнарні. Сам гак і руків’я були нашвидкуруч витерті, але кров усе одно залишилася в заглибинах, і зараз вона тріскалася й осипалася, наче іржа.