— Олівере, у нас же вистава йде, — промовив він. — Що сталося?
— Я знайшов багор, — раптом мені захотілося, щоб зараз, як учора вночі, біснувався шпаркий вітрюган. Тиша світу під темним склепінням небес душила, була надто безмежною, просто нестерпною. — Я знайшов багор, захований у твоєму матраці.
У безжальному місячному сяйві його обличчя здавалося блідим, наче кістка.
— Я можу все пояснити.
— Серйозно? — спитав я. — Тому що мені, бач, треба відкривати четверту дію, тож у тебе п’ятнадцять хвилин, щоб переконати мене, що це не те, що я думаю.
— Олівере... — почав він і відвернувся.
— Скажи мені, що ти цього не робив, — я наважився підступитися ближче, стишив голос до шепоту, побоюючись заговорити голосніше. — Скажи мені, що ти не вбивав Річарда.
Він заплющив очі, сковтнув і промовив:
— Я цього не хотів.
У грудях стиснувся сталевий кулак, вичавлюючи залишки повітря з легень. Кров, здавалося, вихолола і тепер повзла венами, наче морфін.
— Господи, Джеймсе... ні... — голос зірвався. Зламався навпіл. Звуку не залишилося.
— Присягаюся, я не хотів... ти мусиш зрозуміти... — він у розпачі ступив до мене. Я на непевних ногах позадкував на три кроки, туди, де Джеймс не міг мене дістатися. — Це був нещасний випадок, як ми й казали. Це був нещасний випадок! Олівере, будь ласка!
— Ні! Не наближайся, — сказав я, виштовхуючи із себе слова, на які бракувало повітря. — Тримайся на відстані. Розповідай, що саме тоді сталося.
Світ, здавалося, завмер, неначе дзиґа, яка знерухоміла на гострому кінчику. Над головами в нас безжально виблискували зірки, ніби друзки скла, розкидані по небу. Кожен нерв у моєму тілі перетворився на оголений дріт, що тремтів від подиху холодного березневого повітря. Джеймс виглядав ще холоднішим — крижана статуя, не мій друг, узагалі не людина.
— Після того як ти пішов нагору з Мередіт, Річарда ніби перемкнуло, — почав він. — Як на Гелловін, тільки гірше. Він вибіг із Замку... просто не тямив себе від люті. Ти б його бачив. Це було наче вибух наднової... — він повільно похитав головою, на обличчі змішалися благоговіння й жах. — Рен і я, ми сиділи за столом. Гадки не мали, що відбувається, а тоді він просто вигулькнув поруч, з таким виразом обличчя, наче просто розчавить будь-кого, хто трапиться йому на шляху. Він рушив до лісу — навіщо, гадки не маю, — і Рен спробувала його зупинити... — Джеймс затнувся, замружився, ніби спогад був надто близьким і надто болісним, нестерпно болісним. — Господи, Олівере... Річард схопив її, і, клянуся, мені здалося, що він її зараз просто зламає навпіл. Але він жбурнув Рен на траву через усе подвір’я. А тоді помчав у ліс, полишивши її ридати. То був якийсь жах. Я її заспокоював як міг, ми з Піп поклали її до ліжка. Але вона все плакала й товкмачила: «Знайдіть його, він собі зашкодить!». Ну, я й пішов...
Я розтулив рота, не ймучи віри почутому, але він не дав мені вимовити ані слова.
— Не треба казати, що я повівся як повний дурень, — сказав Джеймс. — Я це знаю. І тоді знав. Але все одно пішов.
— І ти його знайшов... — я вже бачив, до чого воно все йшло. Сварка. Погрози. Штовханина. І один сильний поштовх. Занадто сильний.
— Не відразу, — відповів Джеймс. — Я тинявся в темряві, наче останній ідіот, кликав його. Потім мені спало на думку, що він міг спуститися до причалу... — він знизав плечима, і цей рух був такий безсилий і безпорадний, що я відчув, як вузол у грудях послабшав, хоча й зовсім трішки. — Тоді я спустився пагорбом до озера, але його не побачив. Дістався до човнарні, просто щоб пересвідчитися, що він зопалу не утнув якоїсь дурниці — ну, у воду не стрибнув, чи що... А коли розвернувся, щоб іти назад, Річард стояв у мене за спиною. Він увесь цей час тягався за мною лісом назирці, наче в якійсь збоченій грі... — тепер Джеймс говорив швидше, немовби всі ті слова, які він тримав у собі кілька місяців, разом ринули назовні. — І я сказав: «От ти де... Ходімо назад, твоїй сестрі зовсім зле». А він мені... Ну, ти розумієш, що він міг мені сказати. Мовляв, «не тобі перейматися моєю сестрою». Л я йому: «Гаразд. Лле всі нервуються. Повертайся, ми все владнаємо». І він знову так на мене глянув... Господи, Олівере, мені цей погляд потім кілька тижнів снився... У нього в очах наче була вся ненависть цього світу. На тебе так колись дивилися?