Я втягнув повітря крізь шалик, який ховав мені ніс і рота, щоб Едгар лишався невпізнанним, і ступив на сцену, поклавши руку на руків’я меча.
Я: Своє ім’я я втратив. Підлий наклеп
Його зганьбив. Та я такий же знатний, Як супротивник.
КАМІЛО: Хто твій супротивник?
Я: Хто тут за графа Глостера Едмунда?
ДЖЕЙМС: Він сам. ЕЦо скажеш?
Я виголосив перелік його гріхів, який він вислухав із зосередженою, цілком щирою увагою. Коли він заговорив, у голосі не було звичної люті, звичної зарозумілості. Його слова звучали задумливо, просякнуті смиренним усвідомленням власної облудності.
ДЖЕЙМС: Я кидаю брехню твою назад —
Вона мене нітрохи не хвилює —
Та щоб її в тобі і поховати, Мечем я їй дорогу прокладу. — Труби, сурмач!
Ми витягли мечі, вклонилися один одному. Розпочався останній двобій. Ми рухалися майже в унісон, мечі виблискували, леза спалахували під штучними зірками. Я почав брати гору, завдавати більше ударів, ніж отримував, відтісняючи Джеймса до вузького входу на Міст. На його чолі й у ямці під горлом виблискував піт, ноги рухалися дедалі незграбніше. Я загнав його глибоко у ворожий морок глядацької зали, і от нарешті відступати йому вже не було куди. Останній удар криці об крицю відізвався луною у вухах, і я встромив меч йому попід руку. Він схопився за моє плече, втягнув повітря, і його власний клинок зі дзенькотом упав на дзеркальну підлогу Моста. Я теж дав своєму мечу впасти, підхопив Джеймса однією рукою під спину, щоб підтримати, і, опустивши очі, побачив, що він дивиться кудись повз мене, у напівпотемок лівої куліси. Там, на самісінькому краєчку освітленого простору, стояла Ґвендолін, її обличчя здавалося позбавленим узагалі будь-якого виразу від глибочезного шоку. Біля неї я побачив декана Голінше-да, а поруч із ним — детектива Колборна, і значок на його стегні виблискував у світлі наших оптоволоконних зірок.
Джеймсові пальці вчепилися в мої руки. Я стиснув зуби й повільно опустив його на підлогу. В нас за спинами повели з авансцени в куліси Мередіт. Каміло дивився їй услід з потемнілим від тривоги обличчям.
МЕРЕДІТ: Багато що я знаю.
КАМІЛО: Прослідкуйте
За нею, бо розлючена вона.
Останній другокурсник пішов зі сцени. Я схилився над Джеймсом. Фіолетова стрічка, якими в нас зображували кров, виднілася в розщепленому комірці його сорочки, і я заходився витягати її, поки він говорив.
— Я все зробив, у чому звинуватив//Мене цей лицар... — промовив він. — Навіть значно більше. Час викриє усе... — він затремтів піді мною, і я поклав руку йому на груди, щоб угамувати цей трем. — Та хто ж ти є, // Мій переможець? — втомлена усмішка з’явилася на ного вустах. — Лицаре, відкрийся. // Зізнанням відповім я на зізнання.
— Не нижчий я Зі? кров'ю, аніж ти.
Якщо ж я вищий — гріх твій вдвічі тяжчий...
Я стягнув з обличчя шалик. Більше не було чим його розрадити.
— Мене зовуть Едгар, і я — твій брат.
Я озирнувся на лаштунки. І Іоруч із Колборном стояла Мередіт і щось шепотіла йому на вухо. Коли вона зрозуміла, що я на неї дивлюся, то стулила вуста й повільно похитала головою. Я знов озирнувся на Джеймса.
— Та боги справедливі, бо карають
Нас за гріхи плодами цих гріхів.
Джеймс розпачливо розсміявся, і я відчув, як щось глибоко всередині, між легенями, розкололося навпіл.
— Це правда. Долі колесо зробило // Свій повний оберт. Ось і я упав, — промовив він.
У нас за спиною заговорив Каміло, але я його майже не чув. Моя наступна репліка призначалася йому, та натомість я адресував її Джеймсові:
— Я знаю це.
Якийсь час він просто дивився на мене, аж тоді раптом підняв голову і рвучко потягнув мене до себе. Поцілунок був майже братерський, але не зовсім. Надто невагомий, надто зболений. Залою прошелестів пошепт подиву та збентеження. Серце в мене несамовито гупало, так щемило, що я вкусив Джеймса за губу. Я відчув, як йому перехопило подих, і відпустив його, поклавши назад на підлогу. Запала довга, надто довга тиша. Хай там якою мала бути репліка Каміло, він її забув, тому я заговорив поза своєю чергою:
— Зараз розкажу.
Хотів би вмерти я, коли закінчу.
Наступний рядок я забув. Та й не хотів пам’ятати. Каміло перервав мою промову, — можливо, намагався реабілітуватися за те, що схибив, — але його голос зривався й звучав невпевнено. Джеймс нерухомо лежав на підлозі, наче Едмундове життя його полишило, а того, що зосталося від його власного, було замало, щоб поворухнутися.